Як козаки кінець географії шукали: на зворотному шляху.

На календарі 25 серпня;  йде,  давно збились з рахунку який, день подорожі. Не так уже й довго ми в Монголії - не більше тижня, але вже є відчуття того, що прожили тут цілу вічність. Зараз трусимось в загальному вагоні до міста Дархан на півночі країни, де в планах оглянути якусь грандіозну статую Будди - ну і ніби як усе, далі розпочнеться "квест" на три тисячі кілометрів до Новосибірська.

Після Улан-Батору та інших монгольських міст, уже не розраховуємо на прогулянки симпатичними площами, парками, алейками та іншими невід’ємними атрибутами міст нормальних. Час у поїзді вбиваємо все тим же «невмирущим» покером, а розкладений після того Вікою пасьянс привернув увагу численних, літаючих по вагоні, дітлахів. Шість годин у дорозі, Дархан.

Дархан (монг. «коваль») - третє за величиною місто Монголії (74738 жителів, 2010). Перший камінь у фундамент міста був закладений 17 жовтня 1961р. при солідній економічній допомозі Радянського Союзу. Задумувався як промисловий центр для північних територій Монголії. 

Вікі

Дархан таки  не розчарував в наших не дуже оптимістичних очікуваннях щодо себе, навіть більше – набір радянських п’ятиповерхівок в оточенні напіврозвалених вулиць посеред степу це до неможливості депресивне видовище. А от природа порадувала – під час пошуків отого величезного золотого Будди спостерігали справжню пилову бурю у степу навколо міста, з шаленим вітром і хмарами пилу.

Та і сам Будда дуже навіть нічогенький – симпатичніше того, що в Зайсані бачили! Зміна устрою пішла на користь монгольському монументальному мистецтву – великі золоті Будди відчутніше радують око, ніж великі сірі Леніни та інші "лоцмани світлого майбутнього" минулих часів. 

Шалена дівчинка з поїзду та золотий Будда  

Пилова буря над Дарханом

Прогулюючись кварталами депресивних панельних будинків, в голову приходили думки, що от-от нарвемось на місцевих гопніків і почнеться «есть телефон с камерой позвонить?» чи ще щось у тому дусі. Індустріальні міста і райони на пострадянському просторі завжди пов’язані з вуличними «проблемами для гостей». Але тут якось інакше – усі помічені молодики гопуватого вигляду щиро посміхались в нерозумінні, якого милого цих диваків занесло в їхній прекрасний, «туристичний», індустріальний Дархан. Нам це питання теж час від часу докучало.

По дорозі до вокзалу зробили останній «шопінг» у цій країні в місцевому супермаркеті, після чого рюкзаки помітно посоліднішали за рахунок пива (запланували позитивізацію Дархану в своїй уяві) та сувенірів. Я захопив тільки порцію зеленого монгольського (насправді, грузинського) чаю – на випадок, якщо захочеться вдома повторити усю екзотичність місцевого чаювання, та й усе. Віка з Вовою приклались трохи суттєвіше, але теж не особливо. Не сама сувенірна країна, треба визнати. Найцікавіші речі потрібно бачити, відчувати, зловживати прямо тут, на місці, а не возити за тридев’ять земель.

Оскільки поїзда чекати довелось годин 5 на вокзалі, пива й покеру сталось немало. Після ен-ної пляшки готували їжу на пальнику прямо на виході з вокзалу, в оточенні набридливих, проте миролюбних місцевих бомжиків. До цього моменту уже майже звиклись з думкою, що, загалом, мало чим від них відрізняємось. Але це якось мало хвилювало - країна повної беспосередньості, як не як. З приміщення ж вокзалу «міліція» місцевих бомжиків ганяла достатньо сурово – за допомогою електрошокерів. Туристів, тобто "бомжиків" забугорних, тут люблять, тому нам тільки зробили зауваження, щоб пиво прибрали з очей, так як не можна його пити в громадських місцях (достатньо цікаве відкриття після тижня в країні!). Монголи – достатньо сильно п’юча нація, все вони розуміють. А враховуючи кількість горілки власного виробництва у їхніх магазинах, не здивуюсь, якщо «дрібні пустощі» у вигляді кількох літрів пива на вокзалі у них не прийнято вважати порушенням громадського порядку, незважаючи на закони.

Далі пересадки з поїзда на поїзд пішли одна за другою: ще один „общак” до Сухе-Батора (через нього ми потрапили в Монголію, але автомобілями), залипання на вокзалі і дооовгий виїзд в Росію, уже в купе іншого поїзда.

Посиділки на вокзалі Дархана

До частого недосипу ми уже якось звикли, та ще від старту походу, коли після трьох безсонних ночей пройшли 20 км і взяли перший перевал, можливості власного організму у сонному стані сприймаються якось по новому. Проте це не заважає дрихнути при першій ліпшій нагоді – наприклад на лавках залізничного вокзалу у Сухе-Баторі. Тут усе строго, спати дозволяється виключно до восьмої ранку, коли починають працювати квиткові каси – далі уже персонал починає будити тіла різного ступеня заспаності.

Витрачаємо на квитки останні тугрики а частину навіть міняємо у «ділка» на вокзалі і, встрибуємо в потяг, коли по графіку він уже мав би відправитись (між відкриттям кас і відправленням потягу виявилось не багато часу і пара заторможених покупців перед нами ). 

До перетину кордону готовий! Вокзал Сухе-Батора.

Проте до старту було ще довго - за роботу взялись російські прикордонники та митники! Кілька годин трусили вони ті вагони – заглядали в усі щілини, відкривали рюкзаки, записували на відео усі наші розмови…. І хронічно відмовлялись бачити в туристах потенційно російськомовних пасажирів, усі спочатку на «інгліші» намагались до нас «шпрехати». Невже ми так «європеїзувалися» в степах Центральної Азії?

Взагалі, ціни у Монголії та Росії суттєво відрізняються, а отже контрабандистів мало б вистачати. Ну але ми то тут до чого? Хіба не помітно, що контрабандою лиш враження провозимо?  Ситуацію розвеселив підвипивший усміхнений монгол з сусіднього купе, який, почувши від митників «Украина», терміново побіг з нами знайомитись. Вчився він колись на Донбасі й радо поринув в спогади молодості – веселим монологом пригадав дівчат, музику, себе як бас-гітариста 25 років тому й навіть заспівав «Ти казала в понеділок….». А у мене в голові уже на повну крутиться:

«Я бачу навколо каміння і квіти,

Міста і вокзали, і сонце, і сніг.

Я буду чекати, я буду хотіти

Їх бачити знову і знову до них!»

О. Е.

До Наушок поїзд їхав "цілих" півгодини. Тиждень нас тут не було, але враження, що набагато довше. В мандрах взагалі день за тиждень йде, а в настільки цікавих місцях – й того більше. У місцевому парку влаштували невелику кулінарію, оскільки вокзал настільки забитий іноземцями, що ми вирішили не спокушати їх тонкі смаки нашою апетитною кашею. Та й приємніше на травичці поміж деревами, а після монгольських міст російські не такими вже й брудними видаються. Як завжди трохи затримались і бігли на потяг з чашками чаю в руках, чим немало ошарашили провідницю. Їдемо загальним вагоном до Улан-Уде, далі поки що немає квитків.

Частину вражень з Монголії ми вже відправили до Києва, ще з Улан-Батору, за допомогою поштових листівок. Гарна це традиція – надсилати паперові листівки поштою близьким людям з різних закуточків світу. В часи всюдисущого  Інтернету вона, звісно, вже не така актуальна, але від того не менш приємна для відправників та отримувачів.

Пишіть листи і надсилайте вчасно,

Коли їх ждуть далекі адресати,

Коли є час, коли немає часу,

І коли навіть ні про що писати.

Л. Костенко

А ми уже (і знову) мандруємо безкраїми просторами Росії.  Це, безсумнівно, був найвеселіший загальний вагон з усіх нещодавніх, і один з найцікавіших, які взагалі доводилось бачити – за рахунок людей, які його наповнювали. Знову – купе замість плацкарти і невеликий гурт людей, які щойно познайомились на «обмеженій території». Наскільки ж колоритна і різноманітна компанія підібралась! – кожен новий знайомий представляв якийсь свій, повноцінний і майже невідомий іншим, світ.

Найбільш багатослівним був киргиз з міста Ош на Памірі, який шариться від родича до родича по усьому бувшому „совку” - тепер ось з Сахаліна до Москви їде. Безкінечно рзповідає якісь кумедні історії з своїм, непередаваним, середньоазійським акцентом: – „меня с трьох институтов выгнали! Первый курс почти закончил! Учится очень нравилось, но на сесии – хоть убегай с института. Сын по моим стопам пошел – уже со второго института выгнали”.

Інший цікавий персонаж – гопнік з Бурятії, правда трохи освічений і може на себе зі сторони глянути. Цей теж багато балаболить: „мы на улицах почти не бъем, чаще просто подойдем, скажем – вот нас много и мы спортсмэны, лучше сам отдай…”. Але каже, що зараз вже заробляє в мережах зв’язку, а не на вулицях.) Багато від нього дізнались про кріміналізованість Бурятії і міжрегіональні відносини (Іркутськ для бурят – уже Захід).

Ще трапився 16-літній бурят, підлітка (чи майже підлітка) в якому роздивились тільки коли розпочали спілкуватись. А так він борець і виглядає кремезним, міцним і куди дорослішим. Мама у нього зі Львова, між іншим. Правда, рости і розвиватись йому  дуже навіть "є куди", незважаючи на дорослий вигляд.

І найкрасивіший з наших нових знайомих – дівчина-геодезист (!) з Іркутська. Теж з українською фамілією. Приємна у спілкуванні і непогано вчиться грати у карти.

Про нас не буду багато уточнювати - півторамісячні бороди і у цілому зовнішність піратів, одяг в стилі "що у нас там ще не зовсім убитого залишилось" і незнайома іншим мова вражали їх, мабуть більше, ніж їхня кумедність та своєрідність - нас.

Ну і в якості «безкоштовного бонуса» - мовчазний француз, який намагався вкластись та хоч якось виспатись поміж цим різношерстим кодлом.

Підсадили усіх на ігри в карти, до цього часу ми вже непогано грали в розписний покер (навіть Вову обігрували, якщо повезе), а тепер ще й якогось цікавого „дурня” навчились грати. Ну і чесали язиками про те про се майже до ранку. А квитки до Іркутська ми в поїзді купили, у провідниці – така якась у них система.

Правда, до Іркутська так і не доїхали, вискочили серед ночі у місті Байкальськ - захотіли ще разок на Байкал глянути. Перед цим, під час зупинки поїзда в Улан-Уде, місцевий гопнік намагався вирвати у Вови гроші прямо під час купівлі квитків. Дика наглість, але ми вже наслухались історій про це місто - такий собі „полюс злочинності” Росії, де хлопців без судимості уже майже не залишилось. Шансів втекти у горе-злодія було небагато, але момент все-одно неприємний. Зате ми тепер маємо квитки Іркутськ – Новосибірськ, а значить швидше за все встигнемо на літак! До цього часу ціна квитків уже не здавалась такою значною, як два тижні тому – автостопом до України все-одно дорожче вийде, якщо що…

Вискочили серед ночі на платформу та завалились спати в найближчі кущі. В майже абсолютній темряві далеко не відійшли від залізниці й поставили намета десь у лісочку між залізницею та берегом. Вночі ж дуже пошкодували, що не відійшли – якщо поїзди, які шмигають кожні 15 хвилин, ще терпіти можна, то „диктора”, який цілу ніч щось оре в гучномовці проклинали усіма відомими «незлими тихими словама». Наступного дня втекли від тієї станції якомога далі. Колія усюди йде неподалік озера, тому спокій можна відчути тільки якщо ставити намета на самому березі – коли приємний шум прибою заглушує усі інші шуми. Місце для висадки на Байкалі знову вибрали сумнівне – з майже повністю заселеним берегом і якимось заводом неподалік (як потім виявилось - тут найбільш екологічно забруднений шматок узбережжя Байкалу). Але з нашою здатністю знаходити не найкращі шляхи, хіба то дивно? Та і закуточки, де таки немає нічого, крім безкінечного плеса озера та тайги навколо, після нетривалих пошуківв, знайшлись. "Дньовка"!.

В тайзі вже зовсім осінь – Байкал зустрів дощем, та таким сильним, якого і на Алтаї не було. Намет витримав навантаження, хоч і пропустив трохи водички у середину. А після дощику досліджували ліси навколо. За що тайгу таки треба любити, так це за грандіозні розсипи грибів та ягід! Для того, щоб поласувати чимось смачненьким, не потрібно йти далеко – досить просто заглянути в найближчий лісок і постріляти очима під ноги! Смакота дарів лісу справляла особливо приємне враження після голих монгольських просторів, де усе смачне в основному здатне саме пересуватись. Після степу, ліс - не менше задоволення, ніж степ після кількох тижнів у тайзі!

Цей ліс живий. У нього добрі очі.

Шумлять вітри у нього в голові.

Старезні пні, кошлаті поторочі,

літопис тиші пишуть у траві.

Дубовий Нестор дивиться крізь пальці

на білі вальси радісних беріз.

І сонний гриб в смарагдовій куфайці

дощу напився і за день підріс.

Багряне сонце сутінню лісною

у просвіт хмар показує кіно,

і десь на пні під сивою сосною

ведмеді забивають доміно.

Малі озерця блискають незлісно,

колише хмара втомлені громи.

Поїдемо поговорити з лісом,

а вже тоді я можу і з людьми.

Л.Костенко

На календарі ще літо, а в тайзі уже починається осінь

Наш табір на березі Байкалу

Призахідне. Байкал.

Наступного дня „поїздатий” період продовжився, ще й елементами народного російського колориту, тобто - алко-треша. На станції в Байкальську підійшов до нас знайомитись місцевий дядечко – звичайний собі службовець якоїсь державної контори з вигляду.  Слово за слово та й поліз дядько в свій чемоданчик за портвейном «777». «Утро перестает бать томным?» - ще б пак, в Слюдянці наш новий знайомий погнав за ще однією пляшкою шмурдяка, мило називаючи його «беленьким» і «красненьким». Ну а нам якось вже й цікаво було «проникнутись місцевим колоритом», Росія як не як. Основний «удар» на себе прийняв Вова – його геологічну закалку взагалі важко чим-небудь здивувати, ми ж з Вікою періодично відмовлялись від чарки, що викликало щире здивування дядечки (як таке може бути?). У нього, між іншим, йшов 5-й день відрядження, і такий же день запою...

Шкода сибіряків – непогані ніби люди (не гірші ніж усі ми, це точно), але ж п’ють "по чорному". В теревенях дядечки весь російський світогляд розкривається: от більше всього на світі турбує його те, що Китай і Америка тепер Росію не бояться, а час, коли боялись, видається найкращим! І пиво тоді було справжнім, і дівчата чеснішими, і взагалі в «совок» йому хочеться…. Поточні проблеми життя турбують мало, ініціативності не помічено. Влада одночасно не подобається, бо усе розвалила і подобається, бо порядок навела. Питання про те, наскільки їм тут заважають розвиватись, здається не зрозумів. В планах на майбутнє - вийти на пенсію, "показть им всем большой ..." і бухати! А потім знову бухати! Сумно якось. Відчуваєте різницю світоглядів? Відвели дядька до дому - сам вже якось "непевно" рухався. А його балкон, між іншим, завдяки жінці, був найкрасивішим у місті – весь у квітах та малюнках…

Умом Россию не понять,
Аршином общим не измерить:
У ней особенная стать —
В Россию можно только верить.

Ф. Тютчев

 

Росія – широка душа :-)

До Іркутська доїхали майже "телепортом", після такого «занурення в життя аборигенів» кілька годин дороги пролетіло зовсім непомітно і у супроводі сновидінь. Декілька годин в Іркутську витратили на пиво, валяння на траві у місцевому парку  і нарешті нагодували Вову бурятськими позами (нагадаю, це їжа, а не розділи з "Кама-Сутри").

Культове місце для любителів.

План "на найближчу п"ятирічку" простий до безмежності і уже не вимагає розумових чи фізичних зусиль - протрястись 30 годин у поїзді до Новосибірська вже знайомими сибірськими землями і перескочити там на літак. Їхалось добре, а значить  прокинулись уже десь під Красноярськом. Навколишшні краєвиди стали куди більш осінніми, ніж два тижні тому. В місті вискочили і "втнули" "програму зовсім мінімум" для туриста - оглянули привокзальну площу та купили декілька магнітиків. До Маріїнська займались святим неробством, оскільки далі грати в покер уже не було ніяких сил...

На мою українську зреагував дядечко в сусідній плацкарті, трохи розговорились - в 90-х переїхав сюди працювати, женився і уже окопався на зовсім. Розповідає, як не може насититись смачним українським пивом, коли до рідного Луцька приїжджає. І я у цьому питанні з ним солідарний! Вже скоро.

Я їду додому, до тебе додому,
Де очі знайомі і завжди нові!
Я їду додому, до тебе додому...
Які ж вони довгі, ті ночі і дні

О.Е.

А далі настав час ще більш цікавих зустрічей - безцільно прогулюючись з Вовою привокзальною площею Маріїнська, помічаєм, що на нас "з посмішкою молодого місяця" рухається ще якась не менш бородата та зачухана дорожнім способом життя персона... Ну от де б ще зустрічати товаришів з турклубу "Університет", як не на станції посеред тайги між Красноярськом та Новосибірськом? У Льоші теж пригод хоч відбавляй - замість Монголії проникся тайгою, застряг у якогось відлюдника, пожив з ним деякий час, ледве з тієї тайги вибрався і на довго "окопався" у "Домі для всіх" у Красноярську. Тепер ось йому терміново потрібно в Україну і ми завдяки якійсь посмішці долі опиняємось в одному поїзді в один час. Проте не на довго - до нашого Новосибірська усього декілька годин залишилось, а йому ще до Москви відлежувати боки на полиці вагону. 

Гумор від “РЖД”

В Новосибірськ приїхали близько опівночі, коли можливості руху і відпочинку уже дещо обмежені. До літака ще майже доба. Десь годинці о 5-й ранку перша електричка підвезла до Новосибірського моря, яке ми бачили у самий перший день на Сибірській  землі колись давно - півтора місяці тому і яке тоді так вразило масштабами. До відправлення продовжили свої пивні дегустації в дворах найближчих до вокзалу будинків, після чого мирно спали в обіймах з рюкзами на станції. Потім ще спали в електричці, виповзли в абсолютному тумані на берег моря, нашвидкоруч розклали намета і далі завалились спати. Сьогодні вночі у нас літак до Києва. Невже пригоди закінчились і ми тихо мирно повертаємось в Україну?

 

 

Світанок на березі Новосибірського моря

Проте, як це часто бувало і раніше, Доля мало свою думку з цього приводу. До літака ми то добрались, проте в дещо „полегшеному” варіанті – прокинувшись зранку, не знайшли необачно залишеного на вулиці вікиного рюкзака. Росіяни таки підлили нам ложку дьогтю в бочку меду й наглим чином його „спіонерили”. Що цікаво, мій рюк, який валявся поруч на вулиці, не привернув їхньої уваги – завеликий мабуть. Кому може знадобитись рюкзак туриста після півторамісячної подорожі – мені особисто загадка, там же нема нічого крім брудних шмоток та пилу доріг?  Цінні ж речі завжди при собі тримаються - усім, здається, це має бути зрозуміло. Проте сибіряки виявились людьми хазяйновитими – яким усе „по господарству” знадобиться. Обійшовши навколишні ліси й пляжі нічого ми не знайшли, а Віка, й так дуже здібна до пошуку незапланованих пригод, тепер чудово характеризується фразою „добре, що сама повернулась”.  

"Бомжики" на пляжі. Усе майно Віки тепер чудово поміщається в її руки.

Український форт на берегах Обі

У Новосибірську ми вже четвертий раз а отже, як у себе вдома, готуємо їжу на пальнику посеред центрального парку міста. Як не дивно, жодної уваги ніякі правоохоронні органи нам не приділили. До літака якимось дивом дотягнули без пригод, але й це ще був не кінець нашої всеосяжної подорожі.

Гумор від поліції

У якомусь з центральних парків Новосибірська

Ви ж пам’ятаєте, найвигідніше тепер літати до Новосибірська через Стамбул, а отже ще однієї прогулянки цим чудовим містом уникнути не вдалось. Цього разу здійснили солідний стрибок у власному культурному розвитку – відвідали легендарну Айя Софію, до неможливості цікаве та захоплююче місце. Незважаючи на відсутність будь-якої експозиції (оскільки основним експонатом музею є власне сам храм), годинки часу на оглядини нам здалось до неймовірності мало – настільки затягнули древні зводи, інтер’єри, руни... Найбільш вражаючими для мене були візантійські мозаїки собору – від них просто неможливо відвести погляд, одних тільки відтінків синього кольору, вимощених камінчиками, було достатньо, щоб солідно здивувати свідомість. Після цього дуже сильно захотілось побувати в Софії Київській (у самому храмі, до свого сорому, ще не був) і подивитись на Оранту – створену тими ж майстрами, що й оздоблення Софії Константинопольської. Також цікаво було вивчати різноманітні написи типу „Тут був Вася”, нашкрябані на стінах та парапетах персонажами різних часів та народів – знайшли справжні скандинавську руни 9 ст., залишені найманцями-вікінгами, італійські, латинські надписи (принаймні ми їх так ідентифікували), безліч цифр.... Своїх автографів не залишали, хоча була ідея прислужитись філологам майбутнього в такий спосіб, але лінь перемогла.

  

 

Софія Константинопольська

Наступний пункт програми у Стамбулі, це те, без чого не буває Сходу – тобто базар! Ще трохи обросли сувенірами та позитивними враженнями від торгівлі – на Сході це завжди якесь специфічне задоволення. Особливо відзначився Вова: купуючи коханій кільце, досить довго збивав ціну й коли збив, здається, рази у три – зрозумів, що не знає її розміру пальця... Будьте уважними, шановні! І допитливими! І тоді торг принесе не тільки естетичне задоволення.

Гранд-Базар

Ще однією, без перебільшення, визначною подією стало те, що ми з Вовою поголили свої півторамісячні бороди. Не змогли спокійно пройти повз перукарню, де усього за 5 лір вусатий усміхнений турок тебе акуратно поголить старезною напаскою і „по самі вуха” надмухає якимось одеколоном. Перші миті після гоління підсвідомість відмовлялась впізнавати Вову - коли бачив його, типу, „боковим зором”; про сприйняття свого відображення у дзеркалах взагалі мовчу. Але ще ніколи такої насолоди від гоління і поголеності я не отримував.

До і після

Незважаючи на відсутністю рюкзака, доля вперто вважала, що Віку потрібно „полегшити” – тому у неї в аеропорту „спецслужби” відібрали ножа. Воно ніби й правильно – не пускати ножі в літак, але ж в три літака перед цим пустили?  Безпека - поняття відносне...  А усе вікине майно тепер чудово поміщається в її руки :-) 

Півторагодинний переліт дався без проблем, а в Борисполі - дуже приємно та несподівано - уже чекали друзі з обіймами, щирими посмішками та чималою порцією українського пива!

Півтора місяці нас не було в Україні, скільки усього за цей час побачено та пережито, словами насправді, важко передати, незважаючи на усі ці, викладені тут, масиви тексту. Кажуть, місяць у подорожі прирівнюється, за кількістю вражень, до решти 11 місяців року життя у місті. Десь так воно і є. Місяці півтора після повернення в душі тримався стан усміхненої відокремленості і позитивного пофігізму абсолютно до всього навколишнього, коли душа зовсім не сприймає жодні поточні переживання, справи чи проблеми і вирує десь у хмарах. А свідомість уже почала будувати нові плани на майбутнє - наступного року традицію тривалих мандрів хочеться продовжити, можливо не в настільки далекому, але точно не менш цікавому регіоні Де і як це буде - відповіді на ці питання з"являться незабаром.

А, знаєш, буває, коли я не можу

Піднятися далі в полоні оков,

Але відчуваю, невидима сила

Мене підіймає знову і знов!

О.Е.

З.І.
А ось таким ми побачили Ельбрус з літака. Чи стане він символом-пророцтвом нових мандрів, країн, відкриттів в собі і не тільки? Час покаже, але я думаю, що прагнути до цього буду!

Світ який — мереживо казкове!..

Світ який — ні краю ні кінця!

Зорі й трави, мрево світанкове,

Магія коханого лиця.

Світе мій гучний, мільйонноокий,

Пристрасний, збурунений, німий,

Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,

Дай мені свій простір і неспокій,

Сонцем душу жадібну налий!

Дай мені у думку динаміту,

Дай мені любові, дай добра,

Гуркочи у долю мою, світе,

Хвилями прадавнього Дніпра.

Не шкодуй добра мені, людині,

Щастя не жалій моїм літам —

Все одно ті скабри по краплині

Я тобі закохано віддам.

В. Симоненко