Як козаки кінець географії шукали: День Незалежності!

Після подорожі до центру Монголії, яка закінчилась феєричною поїздкою на таксі через увесь Улан-Батор в єдине тут знайоме нам місце ночівлі – бур”яни поруч із центром, нас очікує ще одна “вилазка” – на Схід від столиці, де мають трапитись природні красоти та дива сучасного монументалізму.  А ще сьогодні День Незалежності України – і  з цього приводу теж є деякі ідеї…

Ніч минула у тризірковому готелі у центрі столиці – тільки “три зірки” не на фасаді розташувались, а мирно дрихли у спальниках в наметі. Виспались добре, але зранку з”ясувалось, що наш «тризірковий готель» ще й з охороною! Улюблені бур”яни не просто так такі чисті і безлюдні – це виявилась охоронна зона місцевої залізниці, про що активно намагались розтлумачити декілька місцевих сек’юріті з вкрай здивованими обличчям і великим фотоапаратом. Попіддакували їхнім не дуже зрозумілим промовам та пообіцяли на довго в не затримуватись…. 

Далі подались шукати автобуса з центру Улан-Батора в красиві місця (національний парк “Терелж”), про який нам росіяни у Хархоріні розповіли. І в тих красивих місцях мав знаходитись отой величезний монумент Чінгісхану, який до цього часу уже став своєрідним фетишем – вже хотілось бачити, бо просто багато говорили і сперечались про нього.

Трохи поблукали у центрі міста, подоставали незрозумілими питаннями перехожих та поліцаїв і за десятим колом по центральній вулиці знайшли таки наш автобус. Їдемо. Спочатку годинку по місту – воно таки жахливе, довжелезне і до неможливості запилене. Але згодом, проїхавши кілька передмість, в’їжджаємо в неймовірної краси скелястий та лісистий район і з величезним здивуванням та захопленням прилипаємо до вікон – там дорогу оточували вкриті тайгою скелясті вершини! Звісно, близькість столиці відчувається – район насичений різними готелями та гест-хаузами, але все-одно дуже симпатичний та контрастний з тією Монголією, яку бачили до цього. Все-таки це достатньо різноманітна країна! І в ландшафтах в тому числі.  

Заїхали аж «до кінцевої» - у самий віддалений закуток парку. Це якесь невелике поселення з будиночків і юрт, де крім нас ще кілька французів блукає з «загубленими» очима. Як і усі європейці, вони з товстелезним путівником, в якому ми знайшли карту місцевості й приблизно уявили, де той пам’ятник! Можна й відпочивати)

Пейзажі парку “Терелж” – по дорозі були й симпатичніші, але крізь вікна автобуса поганенько фоткати

Ми на Батьківщині Чінгізхана, відомого завойовника, який і територію України свого часу теж добряче «відкинув у розвитку на сторіччя назад». Ну, насправді версій щодо місця народження цього дядечка існує багато, але пануючою серед нас теорією є його походження саме з цієї долини! Враховуючи, що в України якраз День Незалежності – це явно найкращий момент для встановлення ІГА. Для цього вибрались на найближчий горбочок, на вершині якого і взялись реалізовувати нашу ідею. Купа каміння, прапор, три аркуші паперу з написаними на них літерами «І», «Г» та «О» – от “ІГО” й встановлене, й не треба для цього збирати «трьохсоттисячну армію з підкорених народів». Який же ви мандрівник, якщо “ІГО” в Монголії не встановите? А якщо серйозно, то відчуття виконаного важливого обов”язку серед нас таки існувало. Добре, коли в подорожі є ціль – навіть така кумедна. Отже, історичну справедливість відновлено, й ми з чистою душею прийнялись використовувати ліс за прямим його призначенням – шукати гриби та палити вогонь.  

Встановили в Монголії “ІГО”

Й принялись за дегустацію грибочків

Розслабились, назбирали якихось грибочків (ідентифікувати не змогли, але довірились ознаці, що майже всі трубчасті гриби їстивні), зварили, приготували. Якось так добре цей процес проходив – ніби вже й не в далекій Монголії а десь у нашій смузі на пікніку.

Але далі так сталось, що красивого парку виявилось замало! Треба ще ж прямо сьогодні знайти отой величезний монумент Чінгісхану – він ж десь поруч, у цьому ж парку, то чому гаяти час?! Ну і на вечірньому автобусі рушили на пошуки. Водієві нашкрябали на папірчику «наскельне графіті», тобто малюнок-схему повороту, на якому треба зупинитись. Він усе зрозумів-покивав, їдемо. Мальовничі краєвиди неспішно пробігають повз, ми ж в очікуванні вечора в приємних умовах насолоджуємось пейзажами.  

Далі ситуація розвернулась дещо по своєму: автобус виїхав з нац. парку й висадив нас на якомусь повороті тупо посеред степу… )) Де ми є – не дуже знаю, але збирались явно не сюди! Що ж, доріг у Монголії не густо, а тут так зовсім одна - йдемо вздовж неї до цього дива монгольського будівництва. Відстань уявляємо досить умовно – але навряд чи більше 15-20 кілометрів. Так і стемніло…  

Й тут почав працювати монгольський автостоп! Він у цій країні якось специфічно функціонує – йдучих вздовж траси пішоходів активно підбирають жалісливі водії (уже ж не перший раз так). Цікаво, а як у них справи з більш знайомим нам варіантом стопу – голосуванням з викинутим до гори великим пальцем? – але то вже завтра перевіримо!  

Сьогодні нас «запросили» до відкритого кузова невеликої вантажівки. Весело було! Ще б пак, за останню добу ми заїхали на таксі у чигирі, переночували в бур’янах у центрі міста, поспілкувались з охороною бур’янів, поблукали у пошуках автобуса по центру Улан-Батору, вибрались з того мурашника до лона матінки природи… а коли нарешті дістались куди хотіли і навіть «ІГО» в Монголії встановили - природні задатки знаходити усюди пригоди витягнули нас на трасу посеред запиленого степу й тепер ось трясемось у кузові пікапа поруч зі шкурами баранів вздовж нескінченних юрт і усміхнених п’яних кочівників! Монголія-треш, одним словом)

 

Монгольський автостоп

Протовклись кілька кілометрів, з заїздом до якоїсь бабусі у юрті за порцією кумису... Як підібрали посеред степу так посеред степу і висадили, тільки трохи в іншому місці. Де ми є – далі не розуміємо, десь ближче до цілі, ніж були, але монумент ще не проглядався. Алгоритм дій простий – за неможливістю орієнтуватись і рухатись йдемо за пивом і ставимо намету в 200 метрах від генделика посеред чогось (степ, пустир, чи „охоронна зона” – завтра розберемось).  

 

Ночівля в степу й День Незалежності!

В одному з моїх улюблених, незважаючи на дещицю нереалістичності, фільмів - „Мистецтво подорожувати” („The Art of Travel”, 2008 р.). є фраза з діалогу, якою „вічно молодий і п’яненький ” батько надоумлює свого мандруючого Південною Америкою сина: „Якщо якась проблема не хоче вирішуватись, просто відкрий ще одну банку пива”. І я починаю йому вірити :-) Після дегустації „Алтан Гобі”, уся „трешовість” цього дня остаточно перетворюється в об’єкт нестримного висміювання. Враховуючи, що день не простий, а День Незалежності України – святкували цього вечора довго!  

На ранок нарешті змогли зорієнтуватись – де, візуально, знаходимось і де в наметі сховалась остання пляшка такої бажаної зараз води!! З одного боку від нас траса і степ, з двох – степ і якесь поселення, з четвертого – просто степ. З цим розумінням попиляли до траси. Монгольський стоп спрацював і тут – ще не встигли вийти на асфальт, як нас уже підібрав хлопчина на легковику і завіз аж до монументу. Без лишніх слів, саме собою.  

От і знайшли цього „залізного вуйка”, який, до того ж, значився останнім пунктом кілька днів назад створеної „обов’язкової програми” цих мандрів. З необов’язкової, але бажаної програми, ще залишилась статуя Будди в Дархані, фото якої в неті так приглянулось.  

Отже, Чингізхан

Кінна статуя Чингізхана у Цонжін-Болдозі - найбільший з пам'ятників Чингізхану в Монголії і найбільша кінна статуя у світі. Розташована в 54 км на південний схід від Улан-Батора в місцевості Цонжін-Болдог сомону Ердене аймака Туве, недалеко від берега річки Туулі, в місці, де, згідно усним переказом, Чингіз знайшов золоту батіг. Висота статуї - 40 м. без урахування десятиметрового постаменту. Статую покрито нержавіючої сталлю вагою 250 тонн і оточено 36 колонами, що символізують ханів Монгольської імперії від Чингіза до Лігдан-хана. У двоповерховому постаменті розміщуються художня галерея, музей епохи хунну, більярдна, ресторани, сувенірна крамниця та конференц-зал. На голові коні розташовується оглядова площадка.

Вікі

Мені куди більше статуї сподобався музей усередині – він дійсно дуже непогано наповнений артефактами часів імперії Хунну та Монгольської Імперії 13 ст. Зброя, предмети ужитку, гроші, ще багато різного – мені особисто це все надзвичайно цікаво. Ну і на оглядовий майданчик на чолі коняки, звісно видерлись, пороздивлялись околиці – навколо монумента будується досить солідна туристична інфраструктура, та і зараз автобуси один за одним шмигають по трасі. Також пофоткались з різними причандалами а ля „обладунок монгольського воїна”! Вова настільки чудово увійшов в образ монгола, що не було відбою від бажаючим з ним пофотографуватись!  

 

 

Чінгізхан та фотомоделі

На шляху назад вирішили випробувати звичайний стоп – не монгольський. Він тут  не працює. Тобто, не те, щоб зовсім не працює, просто спиняються пофотографуватись з такими екзотичними чуваками, але аж ніяк не щоб підвезти. Година голосування успіху не принесла. Але ми вже ж „вчені”, не працює звичайний стоп, вмикаємо „монгольський” – беремо рюкзаки й йдемо вздовж траси. Вже за кілька хвилин знову милуємось краєвидами країни з кузова невеликого пікапа з усміхненим водієм. Ось так от. Цей водій досить швидко і з заїздом на скотобойню, підкинув нас до крутішої траси, де швидко перескочили до легкового автомобіля і невдовзі були в Улан-Баторі.  

 

 

Ще один “монгольський” автостоп, і ми як “мавпочки” для фотографій

Знову ніч в столиці) А в бур’яни наші улюблені тепер не пускають.... Нічого не залишається, як йти до хостелу, люб’язно „зданого” нам росіянами у Хархоріні. Знайшли не відразу, але знайшли – двоповерховий будиночок з юртами на даху, у кварталах типу старої забудови (де юрти з дерев’яними парканами) неподалік монастиря у центрі міста. Та і, не буду приховувати, певний імпульсивний потяг до „спокус цивілізації” серед нас уже був... За добу після цього не змогли собі логічно аргументувати, чому пішли в хостел, а не сіли на вечірній потяг кудись. Але маємо, що маємо..

 

Хостел в Улан-Баторі

У хостелі, між іншим, зустріли тих самих росіян з Хархоріну – правда вони тут не жили, а на хвильку заскочили, але все-одно приємно. Кинули рюкзаки і погнали дивитись останнє відоме нам доступне цікаве місце Улан-Батору – статую Будди в Зайсані (ще там же соціалістичний меморіал є, але ми таке мабуть уникнемо відвідвати – в Україні теж подібних вистачає). З недоступних пам’яток ще є досить симпатичний ханський палац - уже зачинений для відвідування.  

Зайсан, зачинений ханський палац та  дуже влучний пам”ятник

Оглядини великого золотого Будди переросли в прогулянку нічним містом. Вечерю готували вже у хостелі – на очах у здивованих європейців носились з великим казанком, повним макаронами.  

Якого тільки народу у тому хостелі не траплялось. Два французи, які колесять по Азії на ровері-тандемі; англієць, який на мотоциклі уже кілька місяців долає свій маршрут з Британії до Кореї та назад (добре все-таки мати паспорт країни, громадян яких усюди раді бачити і пускають без віз) – планував ближче до зими й Україну „проскакувати” та дуже переймався погодою в ту пору року, оскільки холоду боїться. А ще він перший, бачений мною „нейтів спікер”, який так добре говорить англійською – чітко, повільно, без складних слів і "проковтнутих" звуків. Напевне, тривале спілкування з аборигенами російської та монгольської глибинки навчило його, як правильно володіти рідною мовою. А ми з Вовою були горді від того, що змогли порозумітись з англійцем – навіть з нашим недолугим “інглішем”. Але, найцікавішими з усіх були поляки (так, вони і тут є – мандрівна, виявляється, нація). Хлопчина у супроводі двох вродливих та досить звабливих дівчат проїхав автостопом чималий кавалок Росії. Як вони, зі своїми декольте та мініатюрними шортами, не нахапали проблем у цій, далеко не самій цивілізованій частині світу, історія замовчує.... Поспілкувались трохи з ними злісним конгломератом англійської, російської, української та польської мов. Прикольні людиська. Та і поляки таки сприймаються ближче, ніж інші європейці. Особливо тут – в глибинах Азії  

На фоні краси слов’янських дівчат, варто кілька слів сказати і про дівчат монгольських. Вони є. Врода багатьох з них – дуже “на любителя”, але симпатичні дівчата трапляються достатньо систматично. Особливо красиво, коли азійські риси сполучаються з європейськими і виходить щось таке середненьке. В сибірській частині Росії, між іншими, з симпатичними дівчатами взагалі лажа – зате повно „грандіозних” персонажів, які явно слона на ходу зупинять і хобот йому відірвуть. В Улан-Баторі з концентрацією жіночої вроди навіть краще, ніж у Сибіру - приємні посмішки та гарненькі оченята систематично радують око. Та і особливою закомплексованістю міські жительки не відзначаються – то тут то там проскакують ті самі коротенькі спіднички та прозорі сукні, що й на вулицях Києва. От з красивими декольте, зі зрозумілих причин, не склалось... Правда, статистика називає жахливі цифри поширеності в Монголії венеричних хвороб, але то вже дещо інша історія. Ми ж з Вовою тільки естетичне задоволення час від часу отримували. За Віку розписуватись не буду. Але українки все-одно найкращі!  

 

Любіть українок, як сонце любіть,
 Як землю батьківську без тями.
 Не бійтеся щирість свою проявить
Словами, піснями, руками.

 За карії очі, за вигин спини,
 За коси русяві, як жито,
 За викот глибокий і те, що за ним,
За все, що зуміли вхопити.

У ванні, на кухні, в степу у траві,
В коморі, в конторі, у гаю
Любіть українок, де стрінете ви,
І хай вам Господь помагає! 

Брати Капранови (здається)

Відіспались так собі, незважаючи на (нарешті!) ліжко – як завжди, якщо хочеться кудись встигнути, доводиться обмежувати вічний потяг ”вічно” дрихнути. А на наступний день розпочався тривалий „поїздатий період”. Наскільки тривалий, в цей момент ми ще не могли собі уявити..…  

Далі буде...

Продовження читати тут.