Гірський похід Алтаєм добігає свого завершення, а подорожє Азією наближається до свого екватору. Ось вже й Катунський хребет позаду. Враження наші цілком і повністю співпадають з думками одного, більш відомого мандрівника суворим, таємничим і прекрасним Алтаєм…
Приветлива Катунь. Звонки синие горы. Бела Белуха. Ярки цветы и успокоительны зеленые травы и кедры. Кто сказал, что жесток и неприступен Алтай? Чье сердце убоялось суровой мощи и красоты?
М. Реріх
Підходи до Бєлухи з боку Аккему, куди більше інших місць нагадують про сакральну історію Алтаю. Вздовж дороги то і діло траплялись кам’яні кола, викладені з каменю фігури тварин, тури різного розміру, а деякі дерева стояли повністю завішані кольоровими стрічками. Джерел інформації, які б могли нам розповісти що це і для чого робиться, навколо не траплялось, тому будували власні здогадки. Виникло дві «панівних в наших колах» теорії. Згідно першої – після десятиліть радянського атеїзму явились «на світ божий» залишки служителів місцевих культів чи просто місцеве населення шукає своє релігійне шаманське коріння й поступово відтворює атрибути релігій минулого. За другою ж концепцією – усі ці артефакти, це залишки діяльності багаточислених сучасних шукачів духовних начал з інших регіонів – різного роду езотериків, магів, йогів чи інших «просвітлених». По ходу, обидві точки зору мають право на існування. На жаль, фотоапарат на той момент уже перебував у “безенергетичній відпустці”, тому мусите вірити на слово, що там все не просто так.
Завершуєм високогірну частину мандрів
Серед усього цього шаманізму прокинувся наш, останній у алтайському високогір’ї, табір. Містичність місця на ночівлі не відобразилась - усі ті кам’яні павуки та піраміди вночі не попрокидались і ретиві віруючі не ганяли «нечистивців», що стали табором прямо посеред їхніх капищ. Не таке воно вже і священне чи нам просто пощастило? Усе може бути.
Шаманізм (мовою сибірських народів "саман" — буйний) — особливий комплекс обрядів і ритуалів, пов’язаний з віруваннями в надприродні здібності і можливості давніх служителів культів — шаманів.
Шаманізм – релігія цікава, вона водночас древня і новомодна. Споконвічно алтайці вірили у вміння служителів культів, яких тут називають камами, контактувати з різними духами, прогулюючись для цього в якийсь «інший світ». От і гуляє шаман, в уяві місцевого люду, наприклад – у світ підземний, щоб поспілкуватись з різними, уже мертвими тут, людьми чи, живучими там, божествами-духами. Інший шлях прогулянки – до світу тварин, так як вони теж частенько божественні і служать «офіційним представництвом» у цьому світі різноманітних «сильних світу того». А може нікуди й не «ходити» той шаман – духи самі прийдуть на «аудієнцію», якщо їх гарненько повмовляти – за допомогою співів, ритмічно поєднаних з ударами в «правильний» бубон. Цей обряд називається камланням. Якщо, наприклад, у євреїв-хасидів місце у внутрішній релігійній ієрархії визначається розміром шапки (так мені колись давно, тикаючи в різнорозмірні головні убори біля Стіни Плачу, пояснював „місцеві тонкощі” один ізраїльтянин хмельницького походження), то у шаманів предметом гордості і характеристикою статусу є – бубен!! Бубен мав бути зроблений з оленячої шкіри і свідчив про кваліфікацію шаманів. А досвідчені шамани уже і без бубна якось обходяться.
Зараз, кажуть, шаманізм переживає другу молодість у різних регіонах світу. Створюються різного роду навчальні та «просвітленські» заклади, де обіцяють усіх бажаючих занурити в "архаїчні техніки екстазу" (звучить класно – уже однією назвою зацікавлює). А от справжніх шаманів, які (як би їхні вміння не називались і звідки не походили) не були б ряженими атракціонами для туристів, днем з вогнем не відшукаєш. Але, кажуть, ще є – живуть собі віддалено, до благ цивілізації байдужі і погоджуються на щось тільки коли відчують сигнал десь зверху. Ну і вміння мають незвичайні.
Останній їхній „колега по цеху” ще до не давна жив у Карпатах (тут їх мольфарами називають), лікував людей і при бажанні „мудрував” над погодою під час важливих заходів чи фестивалів у Чернівцях.
Але, не шаманізмом єдиним. Православ’я теж має давнє коріння у регіоні - Алтай став батьківщиною для багатьох поколінь старовірів, які ще у 17 ст. тут шукали порятунку від гонінь у Московії. З них впродовж столітть сформувалась ціла окрема народність – бухтарминські каменярі. Уже не росіяни, але ще не повністю окремий народ, з відчутними тюрськими впливами. Розмовляли, як і їхні пращури з північної Росії, відомим «окаючим діалектом» російської мови. У 1927 році таких було три тисячі. За даними останнього перепису каменярами себе ідентифікує… двоє.
Як символ православної історії Алтаю, на виході з долини до Аккемського озера натикаємось на невелику дерев'яну капличку, вид якої з Аккемською стіною на фоні, як приманка для туристів, фігурує на багатьох картинах та фотографіях цього краю. На стіні – табличка з переліком загиблих підкорювачів Бєлухи, поруч викладене в камені джерело а неподалік порається молодий бородатий священник. Частина групи так детально розглядала інтер’єри та екстер’єри каплички, що ми навіть зачекались їх на наступному привалі.
Каплиця на тлі Аккемської стіни
Долини, по яких ми ходили весь цей час і йдемо зараз, багато чого бачили за свою історію – Алтай у різні часи був домом для численних народів, що згодом опинились на інших територіях Європи та Азії. Крім реальних та історично обґрунтованих, Алтай відомим своїми легендарними мешканцями та цілими цивілізаціями – схованими від людського ока, які до сих пір без особливого успіху шукають різного роду дослідники. Зокрема, мова йде про Шамбалу – міфічну країну, заховану в одному з важкодоступних гірських районів Азії. Алтайські шамани впевнені, що Шамбала знаходиться у середині гори Бєлуха і звичайним людям вхід до неї закритий – потрапити туди тільки праведники можуть (щось подібне ми за кілька місяців до того чули про одну гору на Трахтемирівському півострові від місцевого відлюдника). І ще вони впевнені, що на Білуху взагалі ходити нікому не можна – духи проти і саме через це настільки висока кількість жертв при сходженнях (на К-2 за цією теорію у тих духів мабуть столиця). Можливо то вони нам систематично перешкоджали тримати приціл на Білуху? Усе можливо – а у тому, що регіончик містичний, ми вже неодноразово переконувались.
Легенди про підземні цивілізації Шамбалою теж не обмежуються. Наприклад, на картині Миколи Реріха «Чудь підземна», зображено почуту ним від старого старовіра легенду про народ, який у цих місцях вирішив «перекочувати» кудись у недра матінки-землі, при чому абсолютно добровільно. Обіцяли повернутись, до речі, навіть не з армагедоном, а коли «повернеться щасливий час і прийдуть люди з Біловоддя». Дочекаємось?
М. Реріх “Чудь підземна”
Біловоддя – то теж загадка історії і псевдо історії, така собі слов’янська Атлантида, давня прабатьківщина слов’ян, затоплена нині. Це там знаходяться Ирій, молочні ріки і кисільні береги. Особливо популярною легенда про Біловоддя була серед алтайських старовірів – вони досить активно її шукали в навколишніх долинах і не тільки (кажуть навіть в Південній Америці були спроби знайти). Наскільки успішно? – важко сказати, ніхто ж не признається J Можливо у кожного своє «Біловоддя», а щоб знайти свій Ирій на Алтаї, не обов’язково молочні ріки відшукати?
Таким бачив Алтай Реріх – таким бачили його і ми, тільки спорядження у нас більш сучасне, ніж у хлопчини на картині.
Наближається фініш походу, група обідраних, облізлих, неголених, запашних туристів виходить до Акемского озера! А там, як на Говерлі у літній вікенд: туди-сюди совають якісь групи, валяються-фоткаються „матрацники”, снують десятками бабусі з онуками, медитують йоги. Поміж усього цього різношерстого натовпу де не де видніються червоні та облізлі обличчя туристів чи альпіністів після сходження. Місце дійсно дуже гарне – не дивно, що ця вся братія тут зависає. Відзначились у рятувальників, і бігом побігли шукати коржики – серед нас існувала інформація про наявність таких, а чогось позарозкладочного уже давно не бачили, тому близкість коржів викликала чималий ажіотаж серед групи. Поспіх до їдла був такий великий, що майже без зупинки пролетіли повз якусь групу з жовто-синім прапором, яка хором волала „Файне місто Тернопіль”. На ходу підспівали кілька куплетів, та й годі. Призначили їх „тернополянами” і подались шукати „Висотніка” – дещо, що пекло й мало коржі.. Дещо – тому як очікували під цією назвою побачити якусь тур. базу, а знайшли чоловічка у „кіоску”, який сховався у лісі й у гордій самотності підгодовує коржами проходячі повз і знаючі про його існування групи за скромні 50 р за штуку.
Аккемське озеро і завершальне фото гірської частини походу
Похід ніби як закінчили (принаймні, гірську частину) і навіть зфоткались з цього приводу, але Алтаю перед нами залишалось ще чимало – 40 км долиною річки й один перевал. До табору пробігли кілометрів 15, пасучись у брусницях, чорницях, малинах, кедрах – незважаючи на солідний трафік народу, усього цього було удосталь. Ну і ввечері ми суттєво розбавили наш раціон дарами місцевої природиJ Кілька видів грибів призначили їстівними і, судячи з усього, не прогадали. Вечеря плавно переросла в дегустування настоянок на місцевій флорі і груповою грою в кості...
Дари природи
Вночі спалось пречудово – тільки от Віка вночі дещо налякала мешканців намету, впавши на нього звідкись зверху серед ночі. Подумали – ведмідь бродить…
Наступний день теж повністю ходовий – ранішній підйом, переходи. Ліс тим часом змінився з грибного на зовсім ягідний, що створювало суттєві перешкоди для цілеспрямованого руху! Поступово вискочили у степ – квітучий, запашний і тріскучий і знову завернули до лісів. Взяли ще один – вже остаточно останній перевал, на якому нарешті зловили зв’язок, а зв’язок на довго зловив нас – треба ж усіх повідомити, що гори пройдені успішно!
Ліси, степи й місцеві мешканці Алтаю
У таборі наш намет окрім «таланту» співочого, виявив талант «ну не те, щоб поетичний», але якийсь виявив – накреативили пісеньку по мотивам походу та української народної:
Ой на горі погранці ждуть,
А попід горою, яром долиною, козаки пруть
Гей долиною, гей широкою, козаки пруть!
Попереду Дем’янович
Веде свою банду, університетську, десь у гори
Гей по сипусі, гей безкінечно, десь у гори.
А позаду – відстаючий,
Що узяв з собою – ніштяків з горою, нетямучий
Гей вверх по кризі, гей - 5 мотузок, нетямучий.
Схаменися, відстаючий
Викинь ті приколи, неси рюк легенький, нетямущий
Гей, дюльферяєм, гей під камінням, нетямущий
Мені рюк той буде сниться
А кіло печеньки, козаку в дорозі, знадобиться
Зі сторони, то мабуть не так помітно, але для нас кожне слово має якийсь чималенький зрозумілий зміст. Ще, нарешті, познайомили новачків з шедеврами бардівської пісні, на зразок «Это, *ля, горы». Після походу, ще в горах й зі свіжими враженнями тексти «прохавуються» куди краще, ніж слухаючи це в комфортних домашніх умовах.
Наступного дня виходимо у Тюнгур – досить відоме серед туристів місце, звідки стартують усі сходження на Бєлуху. Село дещо менше за відомий нам Джазатор, проте тут нема прикордонників, зате є численні туристичні бази, населення поголовно продає туристам різні домашні ласощі і є таке-сяке транспортне сполучення з регіональними центрами. Населення – алтайці та росіяни. Алтайці займаються тваринництвом або п’янством, росіяни взагалі незрозуміло чим займаються, але працьовитість точно не головна їхня чеснота.
Через село протікає красива і бурхлива ріка Катунь. Катунь, у перекладі з «древньомісцевого», значить «жінка» і щось у цьому є… загалом не дуже привітна, але в окремих потаємних місцях пірнати дуже навіть приємно. Катунь – одна зі знакових річок регіону і, як водиться, про неї складено чимало легенд. Основа сюжету завжди у тому, що красуня Катунь, дочка місцевого хана, закохується у пастуха Бія, й тікає до нього. Закохані на радощах возз’єднуються одне з одним, перетворившись у водні потоки й злившись у одну з найграндіозніших річок планети – Об. «Розширена версія» легенди розповідає, що цей любовний сюжет не тільки річки, а й гори створив на Алтаї, оскільки навздогін хан відсилає кращих своїх вояк, які догнати - не доженуть, але горами внаслідок ханського гніву стануть. Так з’явились «гори-богатирі» Сартыкпай і Сарлык, а найбільш вправний вояка – Бабирхан, став найвіддаленішою горою Алтаю, в силуеті якої до сих пір можна роздивитись риси воїна. Ще більш розширена версія легенди говорить, що й сам хан аж побілів з такого перебігу подій і перетворився на величну Бєлуху. Ну і, це вже дещо з іншої опери, але цікаво - за сказаннями місцевих старовірів, остання битва добра і зла (Армагедон, тобто) відбудеться не де-небудь, а саме в межиріччі Катуні та Бії. Отак то!
Туристів у Тюнгурі багато, як і справ у нас – пошукати місце ночівлі (в ідеалі – тур базу чи кемпінг), знайти якусь баньку, уточнити стан справ щодо транспорту на завтра, відшукати групу Лізи... Коротше – розпочали з «очистки» полиць магазинів від надмірного засилля уже призабутих нами смаків продуктів цивілізацієюJ А далі, якось воно легше пішло – поблукавши кількома групами по селу, наткнулись на пустуючи турбазу одного клубу, доглядаючий яку хлопчина виявився розуміючим усе туристом і гостинно нас прийняв. Хто мав бажання – ночував у номерах за скількись там р., а хто за ночівлю платити не хотів – в кінці кінців відсипався у спальниках на «ганку» турбази. Сергій, «адміністратор» турбази, цікавий персонаж – мега позитивний по суті і двожильний по рухливості. Пів року працює юристом у Пітері, а другу половину живе на Алтаї і займається усім, чим тільки можна. Завдяки його сприянню повноцінно відкисли у лазні, випрали речі у машинці, скористались кухнею і зарядили усі електроприлади, пограли в теніс, наслухались різних історій і взагалі, відпочивати так, як не виходить відпочивати у готелях і турбазах, де усе це за гроші. Допомагайте людям – колись воно усе до вас повернеться!
У Тюнгурі. Останнє фото – з нашим новим кумедним товаришем
Увечері таки зустрілись з Лізою і її групою – вони не зрадили канонів туризму і «окопались» на березі Катуні поблизу міста. Прикольно це – зустрічати десь бог зна де, в глибинах величезного континенту, таку солідну делегацію друзів і знайомих. Жартуємо, що якщо об’єднатись з групою «тернополян», баченою нами раніше, то можна утворювати в Тюнгурі національно-культурну автономію, так як нас уже буде відчутний процент від населення. Прочесали язиками до темна.
Нічна гроза зробила невеликий сюрприз тим лінивим туристам, які не познімали свої випрані шмотки з мотузок для сушіння – довелось збирати їх по усьому подвір’ю (ех, знали б вони, за скільки часу і тисяч км. вони остаточно висохнуть…). А зранку розпрощались з Сергієм, повантажились за випробуваною технологією «створення трикімнатної квартири» у «газельку» й рушили добре знайомим Чуйським трактом до Новосибірська.
Будні туристів – залазим через вікно у автобуса (так як усі замки заїло) і ночуємо на ганку турбази
Цього разу російський автопром не підвів у своїй ненадійності – «газелі» ледве вистачило дотягнути до Бійська, де після кількагодинного ремонту пересіли в інший бусик і, проспавши решту дороги, добрались до аеропорту Новосибірська незадовго до посадки.
І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Л. Костенко
Більшість групи уже в очікуванні турецьких ласощів та скорої зустрічі з Україною, а троє «бродяг» готуються стартувати в тривалу подорож на Схід! По дорозі підкорегували наші плани на майбутнє – потяг близькості Монголії нас не покидав, але ось бачення, що робити далі дещо змінилось. Так як весь Чуйський тракт ми уже проїхали, у третій раз колесити по ньому бажання не було ніякого, та і Байкал теж одним оком глянути ніхто не проти. Отже, вирішено, проводжаємо групу до літака, а далі – рушаємо по ситуації і в східному напрямі, з прицілом на автостоп, але без нехтування інших логічних варіантів! До Байкалу 2000 км! „Show must go on!”
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить.
Л.Костенко
дааа, при воспоминании про то, как я упала - искренне смеялась)))
ВідповістиВидалитиИ стихи очень в тему!