Як козаки кінець географії шукали: знайомство з Монголією

Тиждень автостопного, залізничного та усякого іншого пересування, сповнений безлічі різноманітних пригод та яскравих вражень добіг до свого логічного завершення – ми впритул наблизились до Монголії, і уже за кілька рядочків тексту перетнем кордон цієї неймовірно цікавої країни

А поки ще, Наушки, остання зупинка на російській території – чималий охайний вокзал, звідки мали б бігати дешеві поїзди до Монголії. Але не судилось – прямо перед носом четверо поляків забрало чотири останні квитки, тому довелось познайомитись з місцевими бусиками, райцентром Кяхта і автомобільним пунктом пропуску через кордон. Язик до Києва доведе. До Києва нам ще рано, але до кордону таки довів швидко. Після невеликої дискусії незрозумілою мовою між кількома водіями за право нас завезти до їхньої країни, підсіли в авто до монгольського прикордонника, який знав кілька слів російською мовою і рушили з ним до Сухе-Батора – першого міста на Монгольській території. За гроші, звісно (як потім виявилось – досить чималі за місцевими мірками).  

Вокзал станції Наушки

Ось вона, Монголія! Тиждень блукань Сибіром досяг своєї запланованої мети. Водій вітає нас класичним „Велкам ту Монголія”, а пейзажі уже зовсім такі, яких надивились у фотозвітах та документальних фільмах про цю країну – безкраї степи, зелені сопки і розкидані поміж ними білі юрти. В світлі призахідного сонця усе це виглядало особливо красиво та райдужно.

Відчуття нового, незнайомого й відмінного від попередніх, світу було в усьому – не тільки у краєвидах. Відразу кинулась у вічі монгольська безпосередність – за кордоном водій набрав у свій легковик ще декілька жіночок і між нами трьома безапеляційно вмостилась усміхнена бабуся з величезним тюком. Заповнена „по вінця” авто-„маршрутка” під музику „Бітлз” і незрозумілі теревені бабусь рушила на Сухе-Батор). Десь так ми й уявляли собі Азію...  

Сухе-Батор це  невеличке містечко з великим вокзалом, кількома державними установами і комерційними конторами, за рівнем розвитку інфраструктури та станом її убитості схожий чимось на наші райцентри. Екскурсія по кількох магазинах виявила багато українських і російських товарів, співставні з українськими ціни і, якесь, абсолютно унікальне враження, коли мовний бар’єр одночасно і є, і не дуже. Монгольська мова користується кирилицею, що створює ілюзію знайомості – свідомість сприймає вивіски на вулицях чи у магазинах як „свої”, але коли суть до справи – прочитати їх не здатна абсолютно. Так само з мовами населення - кілька слів російською чи ангельською знають усі, але щось нормально пояснити практично не здатні. Виняток становить, хіба що, прошарок старшого покоління, який навчався у „Совку” - такі люди чудово говорять російською. Англійську мову молодь, як і в Україні, ще не довчила.  

Чим же зайнятись в першу чергу в новій незвіданій країні? Сумніваєтесь? Так – познайомитись з найближчим генделиком. Ну і, в невеликих відривах від знайомства, знайти найдешевші квитки до Улан-Батору... Зайшли в перший ліпший відкритий заклад, який гордо привітав „нашими” матюками на їхньому фасаді (взагалі, почитавши монгольські вивіски, ми почали здогадуватись, звідки взялись матюки в російській мові). 

Такими матюками зустрів нас перший монгольський генделик

Як водиться, впевнено взяли меню, почали його гортати... знайомими виявились абсолютно усі літери і мінімум сформованих з них слів: ПироШки, Пиво, Солянка хіба що - а страв там реально багато було. „Методом наукової тицялки” в меню, замовили декілька страв і „ліптон цай”. Приємне здивування – розміри порцій. „Цай” стає „ліптон”, якщо пакетики чаю однойменного виробника заварити в півлітрових пивних келихах. Розміри порцій їдла теж не відставали – ціни схожі на українські номінально, але отриманий за них результат – не порівняти. В усіх стравах (назви яких ми так і не запам’ятали) містились величезні порції м’яса та жиру. Наступні замовлення (сумнівались, що вони будуть?) робили вже в інший спосіб – роздивлялись за сусідніми столиками апетитні на вигляд страви і тицяли в них пальцями перед офіціанткою. Таким макаром вивчили перше монгольське слово „хушур”- чебурек. Вивчили були ще й інші – але відразу призабули за складністю.  

Ну і саме цікаве – більшість часу у генделику провели у товаристві дуууже підвипившого місцевого хлопчини, який знав по три слова на ангельській та рашені і два слова про Україну – Шевченко і Тимошенко. Якщо в відомості Шеви сумніватись не доводилось ніколи, то от „друга позиція у рейтингу” нас добряче здивувала і розсмішила. На перепитування хлопчина відреагував характерними круговими рухами над головою, вказуючими на косу. Отакої! Ще нам здалось, що хлопчина практично закохався у Вову й рясно закидував не то смішками не то компліментами, називаючи його то Марко Поло, то Васко до Гамою, то Петером Чехом... Підвипивші монголи схожі на набридливих мух, але натяків на агресію чи щось таке не спостерігалось. Таке от спілкування з „аборигенами” з одного боку, повністю занурило в атмосферу монгольської безпосередності, з іншого – вказало на силу мовного бар’єру.  

„Сидять два кума на Хрещатику, підходить іноземець.

- Ду ю спик інгліш?

Куми ніц не розуміють і тільки знизують плечима.

- Шпрехен зі дойча?

Аналогічна реакція.

- Парле ву франсе?

Все повторюється.

- Ві по руссскі по-ні-ма-є-тє?

Знову те саме.

Іноземець розчаровано іде, куми далі між собою:

- От бачите куме, яка розумна людина! Скільки мов знати!

- Ну, і що то йому помогло???”

Тільки в ролі кумів були зовсім не ми…

Вплив тривалої дружби з Радянським Союзом відчувається повсюдно – монгольські залізниці, зокрема, мало від наших відрізняються. Такі самі вокзали, каси, поїзди. І загальні вагони теж є. Квитки до Улан-Батору у такому коштували нам по 6 тис. тугриків (це десь 36 грн.) - ми ж раділи, що виявили достойну справжнього мандрівника стійкість і не повелись на пропозиції надокучливих таксистів, які на брудних вікнах своїх авто пальцями дряпали цифри „20 000 т” до столиці за одного.

На пероні юрмилось море народу, більшість – типові „міські монголи”, які від інших „міських людей” мало чим відрізняються. Поміж ними виділяються „трушні” кочівники – переважно старшого віку люди в яскравих халатах, високих шапках і з „припаркованими” неподалік коняками. То там то тут виглядають з натовпу зарослі і зачухані мандрівники з рюкзаками, переважно європейської зовнішності (так, ми тут далеко не одні). А забравшим „наші” квитки в Наушках полякам ми таки помстились – випередили їх у купівлі квитків на поїзд до Улан-Батору (ось вам – відповіли „Батогом” на „Берестечко”). Закінчили перебування в Сухе-Баторі дегустацією кількох сортів місцевого пива (два з них визнали кращим за російське – „Боргіо” і „Алтан Гобі”). Далі, як сказав би невмирущий Подерев’янський - „общий вагон забацаного поїзда”, ще й монгольського ;-)  

Дегустація монгольського пива з найкращим у Монголії печивом :-)

Здається, у монголів усюди працює принцип „хто перший встав, того і тапочки”(це ми уже помічали в магазині, на вокзалі і на дорогах), який дозволив нам спокійнісінько виспатись, вклавшись на полички у заповненому вагоні. „Омонголюємось” дуже швидко. Час від часу хтось підсідав, але не надовго – біля сплячого туриста не дуже зручно сидіти, ну чи то наші зарослі та засмаглі обличчя відлякували і сприяли відносному спокою))  Так, спокійно і впевнено доповзли до Улан-Батору. Величний вокзал типу „радянський обласний центр”, ще більша кількість паніки та народу, ну і ми посеред цього всього – спішимо випередити тих самих поляків у привокзальному туалеті (наша взяла!).  

Поснідали, приготувавши кашу на пальниках у невеликій альтанці перед вокзалом, поруч із купою великих труб для різних комунікацій, які за сумісництвом були будинками для місцевих бомжиків. Будівництво плавно переходило у „парк” – алейку з двома рядами дерев. Після сніданку прогулялись кудись не туди, далі повернулись трохи назад, продегустували кілька чебуреків у набридливих генделиках і знайшли супермаркет. Для впевності у дні завтрашньому і післязавтрашньому, затарились хавчиком – крупи, щось локшиноподібне, консерви з „хоніни” (судячи з картинки-баранини), овочеві консерви, солодощі різні, шоколад „Голден Гобі”, пиво, якась настоянка з троянд, згущонка-майонези, ну і решта у такому дусі.  

Після супермаркету заскочили до інтернет-клубу, які тут на кожному кроці натикані і взялись вивчати – а що ж є у цій країні крім степів, юрт, пастухів та Улан-Батору? Так,  ми ж не якісь там „буржуї”, щоб шаритись по інших країнах з путівниками „Лонлі Пленет” – тільки інформація на місці та імпровізація, тільки хардкор!  

Монгольська мова – зрозумілі літери та незрозумілі слова.

Взагалі, враховуючи кількість часу, яка у нас залишалась – в справді дику Монголію потрапити видавалось майже неможливим... Шкода, звісно, але що маємо – те маємо. А от оглянути більш-менш вагомі пам’ятки архітектури часу було в самий раз. Столиця Імперії Монголів – Хархорін (Каракорум) та місце народження Чінгісхана з величезною статуєю – Ерденет почали активно гикати після нашого походу в Інтернет-клуб, ми тепер про них активно згадуємо!  

Далі ніби як пошук автовокзалу у нас по плану, але перед тим нарисувався третій... сніданок (!!!), де окрім чебуреків-хушурів, познайомились з справжнім монгольським „цаєм”. Чай цей виглядає з точки зору європейця чимось малозрозумілим – поганенький зелений чай довго заварюється в казані молока, разом з тваринним жиром, сіллю і рисом. Виходить щось середнє між чаєм та супом, досить ситне але зі смаковими якостями туго – ми з Вікою ще пили, посилаючись на потребу куштувати екзотику, а от Вові національні напої не дались з першої спроби (як і з усіх наступних).

Традиційний монгольський перекус та колоритний дідусь у магазині

З автовокзалами ж у цьому місті складніше, ніж з сніданками... Знайдені у неті мапи Улан-Батору не дуже відповідали дійсності – нічого подібного на автовокзал за вказаними координатами ми не знайшли, аборигени ж тицяли руками в різні боки і відправляли хто куди (але ніхто не признався, що не знає!). Розгребти ситуацію допоміг інформаційний центр для туристів з російськомовним працівником навпроти зал. вокзалу. Автовокзалів у місті виявилось цілих два – щоб обслуговувати напрями що на Схід та на Захід від Улан-Батору відповідно, ну і жоден з них не знаходився там, куди вела наша мапа з Інтернету... 

Йшло до того, що сьогодні з Улан-Батору ми уже не встигнемо нікуди вибратись, тому залишили рюки в камері схову на зал. вокзалі. Оплата за цю послугу то окрема історія: рюкзаки у нас забрали, номерки та квитанції видали, але – де їх приймають до сплати зрозуміти так і не вдалось... Усі віконця з тіточками на двох поверхах вокзалу відправляли в якесь інше віконце... Коли не відвіданих віконець не залишилось, відклали цю справу до вечора й легко та невимушено подались у місто. Спочатку на автовокзал за квитками, після чого – до центру гуляти та пам’ятки вивчати. Квитки до Хархоріна дались без бою (якщо не рахувати надокучливого хлопчину, який намагався затягнути нас до себе у гості) і за адекватні 17 тис. т. (100 грн.). Гуляємо.  

Улан-Батор як місто, це щось дуже дивне, хаотичне та еклектичне – абсолютно неорганізоване нагромадження елементів соціалізму, третього світу і сучасної столиці. У центральній частині височіють „скляні” хмарочоси, навколо яких розкидані „а ля бутіки”, зовсім поруч – райони типово радянської забудови, „розбавлені” більш сучасними жилими висотками, уперемішку з юртами та якимись трущобоподібними кварталами. Усе, правда, якесь недороблене на вигляд. Естетики у місті не багато – вкриті пилом вулиці й таке ж повітря, хаотичні рідкі дерева, напівзруйновані тротуари та газони типу „місцями обгороджений бур’ян”, купи сміття і сила-силенна людей. Загалом, враження не дуже – 70 років соціалізму і їм даром теж не минулись, хоча і азійська екзотика відчувається на кожному кроці, особливо у поведінці людей (фотки ж зроблені переважно в тих нечислених місцях, де дійсно красиво).  

Центральна площа Улан-Батору

 

Парламент та пам”ятник “Бітлз”

ЦУМ – як і у будь-якому радянському місті

 

Юрти, караоке та постійне будівництво/ремонт

 

Тимчасові та постійні мешканці :-)

Гамірне і по азійськи хаотичне місто, в якому проживає 1,5 млн. чоловік, що майже 40 % населення країни. Цілком сучасна молодь зразка „менеджер самого среднего звена” час від часу наповнює вулиці та площі міста. Поміж ними виділяються поважніші люди в яскравих традиційних костюмах. У центрі міста іноземців не менше, ніж на Хрещатику, туристам ніхто не дивується і безкоштовно навряд чи чимось допоможе. Також дуже багато юрт - більшість обгородженні дерев"яними парканими, як будиночки,  інші використовуються як магазини, вагончики будівельників й в усіх інших можливих варіантах.

Рух автотранспорту – окрема розмова. Для чого монголам правила дорожнього руху, історія замовчує - все-одно на них ніхто увагу не звертає. Світлофори теж не указ – що водіям, що перехожим. З часом освоюємо методику монгольського переходу – потрібно героїчно вклинюватись поміж автомобілями, оскільки тільки це і змушує їх гальмувати. Бачені нами кілька раз в Іркутську розвороти вантажівок через три (!) полоси – дрібниці, порівняно з тим, як керують монголи. Переселившись у місто, менталітету кочівників вони не втратили, а тому будь-які обмеження в пересуванні просто не здатні сприйняти! Тільки вузенькі вулиці стримують вічне бажання кочівників до максимально можливої швидкості пересування. Але, при цьому статистика смертності на дорогах в Монголії краща, ніж, наприклад, в Україні... Якщо в Україні на 100 тис. жителів трапляється 21 смерть у ДТП, в Росії – 25, то в Монголії таких – 19 (у Великій Британії наприклад – 5). Правда, простіші ДТП реально на кожному кроці. Не заздрю тим невдахам, які ризикнуть приїхати до Улан-Батору на власному авто.  

Вулиці іх оформлення теж достатньо колоритне. Не знаю, хто привіз у Монголію караоке, але він мабуть став багатою людиною – судячи з вивісок співати місцеві люблять і при першій-ліпшій нагоді тільки цим і займаються. А по креативності монгольські маркетологи переплюнули сибірських в очах українських туристів. “Караоке Моцарт” – це сильно, як і “Бла-бла кафе та паб”.  

О, знайомі обличчя

   

Різні прикольні вивіски

Поміж цього усього безладу присутні дуже навіть симпатичні місцинки. Наприклад – монастир Гандан. Незважаючи на кумедну назву, це найбільший буддійський монастир Монголії, з красивою упорядкованою територією, кількома храмами, якимись не дуже зрозумілими не буддистам артефактами, наприклад - величезними золотистими стопами (мабуть-Будди?), а також грандіозною 26-метровою статуєю Будди в найбільшому храмі. І барабани, барабани – вони повсюди, у храмах і між ними, великі і маленькі. Крутіння їх, кажуть, сильно сприяє тому, щоб ваші бажання збувались, а фізична активність поєднувалась з духовними прагненнями.  

 

Монастир “Гандан”

У їхньому монастирі, як і у наших – постійно фотографуються молодята (і дружки їхні у таких самих коротесеньких спідницях) та снують всюдисущі туристи. Поспілкувались з однією англійкою, яка звільнилась з роботи і на кілька місяців подалась мандрувати світом. Її маршрут: Фінляндія-Росія-Монголія-Китай-Австралія – досить не слабо, як для самотньої жінки. Ми їй розповіли про наш Алтай і автостоп. Що таке спортивний туризм, з мого пояснення „евередж бетвін трекінг, хайкінг, бекпекінг енд алпінізм”, вона, мабуть не дуже зрозуміла, але факт наявності мандрівних українців змусив її прикрикнути „вав” - мабуть ще не зустрічались такі на її довгому шляху. 

Так діло йшло до вечора. Відвідавши ще парочку генделиків з бузами (такі величезні пельмені) і цаєм, забрали наші рюкзаки з вокзалу (гроші в кінці кінців віддали хлопчині у камері схову, без усяких квитанцій – він не дуже опирався). А на ніч подались на берег найближчої річки. Взагалі їх дві в місті, але ми уже стали по-монгольські лінивими і дійшли тільки до першої. Темні хащі бур’янів знайшли у самому центрі міста – в 15 хв. ходу від центральної площі.   

Місце ночівлі: бур"яни у центрі столиці :-)

Перший повноцінний день у Монголії закінчився, а вражень уже – на місяць життя у місті. Завтра ми попремся в самісінький центр Монголії, кінець географії стає все ближчим.  

Далі буде…

Продовження читати тут

-->