неділю, 25 листопада 2012 р.

Як козаки кінець географії шукали. Сибір автостопна.

Кажуть, автостоп це швидко, драйвово, насичено спілкуванням і постійними пригодами. Невдовзі ми усе це перевірим на власному досвіді, долаючи федеральну трасу М-53 “Байкал”, яка протягнулась на 1860 км від Новосибірська до Іркутська.  
P-2v9PjaNEI
До автостопу готувались як слід – продрихли на березі Кії в Маріїнську десь так до полудня, після чого посмішки наші сповнилися позитивом, що теоретично мало б посприяти довірливому сприйняттю нас водіями. Подивимось…

Вибрали симпатичне, з точки зору стопщика місце: за мостом на виїзді з міста – де машини ще не розганяються (все як «книжка пише») і стали по черзі тицяти до гори великим пальцем на витягнутій руці. Спочатку намагались стопити виключно фури – вони за звичай їздять на далекі відстані, тому для мандрів найзручніші. Проте вже за півгодинки сигналили усім підряд – їхати дуже хотілось бо. Напевне, наші величезні рюки таки відлякували водіїв: у мого ще й зверху красується помаранчева будівельна каска, яка пройшла похід і тепер мандрує далі – так як викинути шкода, а кращої долі для неї поки не придумано.

Загалом для автостопу чим меншим є твоя ноша і чим легше вас запакувати до автомобіля – тим краще. З ціє точки зору наші величезні рюкзаки є сущим злом. Але ми не дуже зважаєм на правила – комфорт понад усе. Специфічний, туристський комфорт – коли є де жити, що їсти, на чому цю їжу готувати і чим себе утеплити при потребі. І усе при собі і завжди напоготові. Він дещо суперечить комфорту автостопному і розплачуємось за нього знизаними плечима тих водіїв, у яких в кабіні тільки одне місце.

Десь годинку посвітили обличчями на сповненій фурами трасі, поки не підхопив „Американець” з широчезною кабіною, куди й десяток пасажирів помістився б. З цим водієм швидко обігнали всіх тих, хто не захотів спинитись і підібрати двох бородатих та одну симпатичну. Вселенська справедливість відновилась, тобто. З водієм швидко розговорились про те про се – хлопчина позитивний досить, посміхається і з задоволенням слухає та розповідає. Взагалі, основна причини, через яку далекобійники беруть «на борт» додаткових пасажирів – це теревені, щоб не так сумно було їхати в свої довжелезні рейси. Тому без розмов тут ніяк – говоримо про погоду, про автомобілі, про відпочинок, про його рейси і наші мандри. «Класичних» російських питань типу «ну почему вы отделились?» практично не задає – розмова більше йде в дусі «от у нас так, а у нас так (так само, інакше зовсім, якось так)». Позитивно та швидко пронеслись 200 км. й добрались до міста Ачинська. По дорозі встигли помітили ще одного автостопщика – вусатого і в капелюсі, схожого на д’Артаньяна, якого успішно проскочили.

Отже Ачинськ – місто зі стотисячним населенням, відоме великим глиноземним комбінатом (бачили такий на в’їзді – дійсно великий) та найдавнішим в історії людства місячним календарем, створеним, ну не те щоб в Ачинську – але в тому, що було на його місці 20 тис. років тому :-) До Красноярська всього-нічого 150 км., тому наші сподівання ще сьогодні там опинитись набувають реальних обрисів.

В Ачинську теж довго не стовбичили – після нетривалого ряду візуальних контактів з «морозившимися» від нас фурами, зупинився легковик. Ми на нього відразу й не звернули уваги, але водій настирно хотів нас підібрати: вийшов з машини, запросив до салону -і свого добився – ми довго не впирались. У салоні вже розташувався заочно знайомий нам „д’Артаньян”…

Водій виявився зовсім «наш» чоловік – дивився на нас з палаючими, зацікавленими очима і розповідав, що сам колись так мріяв об’їздити все і вся, але поки задовольняється сплавами, велосипедами і віднедавна дітей бавить з жінкою. Тому мрії відкладено на потім, але нас він дуже розуміє, поважає та заздрить. Допоміг чим міг – вивіз на зупинку за місто, ну і своїм позитивом додав нам запалу і віри в людство. Попрощались, перечекали чергову порцію невчасного проливного дощику та й далі стопимо – вже вчотирьох («трушним» стопщикам від такої кількості мабуть недобре стане, але ми туристи-мандрівники, нам можна).

Вусатий автостопшик і наш новий колєга по добиранню – Сєня з Нижнього Новгороду, досить позитивний, веселий, доброзичливий простак-неформал. Добирається «стопом» на Байкал: ще десь на старті мандрів розділились вони з другом, щоб легше було машини спиняти. Другу пощастило – відразу зловив фуру на Іркутськ і на той час уже «грівся» на берегах Байкалу. Сєня ж не такий везучий, тому вже тиждень в дорозі, що йому страшенно подобається. Вуса свої регулярно підкручує, грає на варгані та губній гармошці, вічно вляпується в якісь дрібні негаразди – цікавий персонаж, одним словом.
UZzo7iJJCgg
На зупинці під Ачинськом

Як не дивно, стопили не довго – вже хвилин за 20 усіх чотирьох підібрав „Жигуль”, в якому і „полетіли” по трасі. Вусача, правда, мало не забули на зупинці – так різко зрушив з місця водій, а в процесі подальшого „завантаження стопщика при русі автомобіля” йому трохи проїхались по нозі – але судячи з позитивного сміху, не сильно. Їхали швидко, але, на жаль, не довго – водій повертався собі з міста в одне з найближчих сіл. Ну а після висадки ми на довго зависли на зупинці в 20 км на схід від Ачинська...

Стопимо далі, почергово виходячи на трасу, але якось безрезультатно – не стає ніхто і все, ще й дощ підсилився. В такому стані пройшла година, друга, третя. Для приманки «добрих водіїв» - перекусили на зупинці (відомий же факт, що тебе заберуть в той момент, коли тобі це найбільш незручно). В кінці кінців терплячки не стало і сіли на підвернувшийся автобус до Красноярська.

Красноя́рськ — місто, центр Красноярського краю, розташовано на двох берегах річки Єнісей. Один із найважливіших транспортних вузлів Сибіру. Знаходиться на Транс-Сибірській магістралі і на автотрасі Владивосток-Москва. засноване в 1628 року воєводою А. Дубенським як Красноярський острог в урочищі Кизил-Джар для захисту від набігів татар і збору ясаку. Населення-990,6 тис. чол..

Дві години в автобусі минули в режимі «телепорту», а в Красноярську задумались над нашими подальшими діями. Однозначно, треба шукати «місце табору». Ідей наразі, дві перша – вийти до Єнісею, і там шукати вільний берег, друга – спробувати віднайти «Дім для всіх», який саме в цей час розташувався в Красноярську.

«Дім для всіх» – проект відомого російського мандрівника Антона Кротова, та його «Академії вільних подорожей», коли в одному з міст світу знімається будинок чи квартира, де може переночувати будь-який потребуючий того мандрівник. Єдина умова – виконання кількох нескладних правил поведінки, типу – не вживати алкоголь чи наркотичні засоби, залишати трохи хавчика та ін. Як і в будь-якій «общазі», загалом.

До цього часу «Дім для всіх» організовувався в семи містах – Іркутську, Оші, Каїрі, Владивостоці, Архангельську, Душанбе та Стамбулі. Тепер ось – восьмий – якраз на нашому маршруті! Чому б і не заглянути, власне?

Після години кружлянь навколо автовокзалу і гуглення через Колю в Києві дізнаємось потрібні телефони (у Красноярську з інтернет-клубами дуже туго виявилось – всі уже зі своїм чи мобільним нетом? Йде до того, що у мандрах без нього теж важкувато буде.), а далі, з допомогою місцевого археолога, що проходив поруч, знаходимо необхідну адресу і, уже за темна, добираємось до бажаного «Дому».

Хатинка в „Дома” ще та – як у мультику про домовика Кузю – невелика дерев’яна «Ізба» з подвір’ям прямо посеред висоток у центрі міста, на березі річки Кача. На момент нашого приходу, тут уже тулився з десяток мандрівників різного калібру. Баканова не було ні серед мешканців, ні серед минулих відвідувачів (всі записані) – значить ми його на скількись-там часу випередили.

Як і очікувалось, більшість мешканців „Дому” виявились „неформалами” у поглядах чи поведінці, інколи до крайнощів. Сам Кротов чого вартий: з одного боку це відомий сучасний мандрівник, який написав більше 30 книг про автостоп та вільні подорожі, побував у десятках країн на різних континентах, створив „Академію вільних подорожей”, в якій уже понад 200 членів нараховується, постійно виступає з лекціями в різних кутках планети... З іншої сторони, у людини набір дивацтв і різних нетривіальностей аж зашкалює: якщо ворожість до алкоголю і різного роду „кайфу” загалом, вітається, а вегетаріанців й так тепер багато розвелось і це не дуже вже дивно - то в іслам свідомо мало хто переходить „в наших Палестинах”, а вже обітницю безшлюбності при цьому давати... ну, цікава людина, загалом. Як і більшість тут присутніх.
KXDKJA1T7KECuolh3r6nxA IMG_9859 DSC_0016
В “Домі для всіх” у Красноярську. На останній фотці - Сєня.

Швидко познайомились, повечеряли і – спати! На завтра маємо намір простопити «скільки вже вийде» кілометрів в напрямку Іркутська.

Але зранку нарисувалась ідея більш насиченої програми – спочатку оглянути «Стовпи», раз уже в Красноярськ занесло, а потім вже ломитись на Іркутськ. Частково до такої ідеї спонукали розповіді жителів „Дому” про те, наскільки класне місце оці „Стовпи”. Ну що ж – подивимось... В реальності – чим далі „розвивався” день, тим менше ми вірили в те, що сьогодні хоч кудись за межі Красноярська виїдемо… І ще – я залишив в „Домі” свою каску – там її буде спокійніше. Жителі відразу прозвали її „автостопною, яка фури сама спиняє” .

Державний природний заповідник «Стовпи» розташований поруч із містом Красноярськ, на північно-західних відрогах Східного Саяну. Засновано у 1925 році з ініціативи жителів міста для збереження природних комплексів навколо мальовничих сієнітових останців - «стовпів».

„Стовпи”, хоч знаходяться в межах міста, виявились достатньо об’ємними і не такими вже й близькими від центру: на добирання витратили годину у громадському транспорті, далі пройшли десь 5 км і набрали 500 м. висоти. Рюки залишили в кущах біля дороги на підйомі – набирати півкілометра по вертикалі з не такими вже й легкими „торбами” за спинами не дуже хотілось.

Мушу сказати, це місце варте уваги однозначно – посеред тайги височіють 80-метрові скелі, (схожі чимось на Скелі Довбуша в Карпатах, які сильно розрослись). На деякі “стовпи” можна спокійно залізти і помилуватись навколишньою тайгою – яка з вершини нагадує зелене море до самого небокраю. Ми у заповіднику і уже не помітно, що ще годинку назад були у центрі одного з найбільших міст Сибіру. Підйом хоч і довгий – не дуже складний, асфальтована дорога перед самими скелями переходить у дерев’яні сходи. Заповідник обладнаний стежками та інформаційними щитами, які розповідають про флору, фауну, історію. Також вздовж шляху розташувалось декілька невеликих „мавпятників” для людей різного віку – пройти їх було складно (навіть зовсім дитячі). 
Lblqmd2hhVEZCI40u9lS_Q
yCa_Trb2sLMfpHaz9_ZubU
Не проходим поруч забавок на підході до “Стовпів”.

Людей у заповіднику не багато, але вони є – ходять на екскурсії, займаються спортом, годують білок та бурундуків, яких тут безліч й вони зовсім ручні – людей з їжею впізнають і без остраху до себе підпускають.
qA69b6dc8ysjoMnXEeq_wI
Мешканці місцевої тайги

Після прогулянки, словниковий запас поповнився термінами „стовпізм” і „стовпіст”, вичитаними на місцевих стендах. Красноярські „Стовпи” – батьківщина російського і радянського скелелазіння. Перші групи „стовпістів” стали виникати ще у середині ХІХ ст. й по нині район залишається популярним місцем активного відпочинку. Цікаво було б подивитись на тих скелелазів півторасторічної давнини – замість „скальників” вони використовували плетені з лози личаки, а таку-сяку страховку давав пояс-кушак. Страховки мотузками тривалий час не застосовувалось й зараз вважається, що її відсутність – це одна з відмінностей „стовпізму” від традиційного скелелазіння. Також „стовпісти” виробили свій окремий сленг, лексика якого нараховує близько 600 слів. Серед „стовпістів” значились, зокрема, відомі радянські альпіністи, брати Абалакови.

Ну, ми теж не втратили нагоду видертись на найближчі „стовпи” і просто каменюки. Правда, удостоїли цієї честі тільки деякі з них. Площа заповіднику чималенька і, тверезо оцінивши, що все і навіть більшість не оглянемо, сконцентрувались на розгляданні найближчих до нас кількох стовпів і милуваннями краєвидів з них. А краєвиди там чудові...
image
IMG_9928IMоGйко_0405940816pveyueNroIMоGйко_04059407DSC_0058  IMG_9949
На “Стовпах” у Красноярську.

На прогулянку пішов майже день і до вечора ми від’їхали всього нічого від Красноярська – у найближче село на березі Єнісею. До того ми вийшли не надовго на берег Єнісею поруч із заповідником – помити ніжки, за гарною козацькою традицією… Єнісей запам’ятався чистою і холодною водою, швидкою течією, якимись „трущобами” на берегах і собакою з маніакальним прагненням гратися на березі.
DSC_0083
IMG_9957IMG_9961 IMG_9964
Єнісей у Красноярську, трущоби на його березі, козаки, що миють ноги в новій великій річці і якийсь пам"ятник неподалік.

Наше хронічне відставання від наміченого нами же графіку природа намагалась компенсувати прекрасними і величними пейзажами. Цього вечора було “кіно” – яскравий захід сонця над Єнісеєм, барви якого своїми переливами змушували довгенько не відривати очей від цього „кінотеатру”. На ніч стали тут же – але не на березі, як хотілось би – а у лісі. Берег цей був нижче Красноярська за течією, тому брудний і перенасичений слідами „культурного відпочинку”. Забурились у набілижчий березняк, а на ранок вийшли на трасу тут же.
NhW5g0AV010 IMG_9981
Захід сонця над Єнісеєм

Розпочався день – краще не придумаєш. Перша ж фура була наша – ще й „американець”. Куди він їде уточнили вже після завантаження – так хотілось вже хоч кудись рушиьи і настільки були впевнені в тому, що в Сибіру є тільки одна велика дорога. В чомусь були праві – нас везуть до міста Канськ, яке в напрямку Іркутська. Водій тарабанив важезного екскаватора, тому нікуди не летів і 200 км. подолали за 4 години, хоча чувак, судячи з розповідей, ще той гонщик. Водій – колоритний сибіряк, більше розповідав, ніж хотів наших розповідей, а ми його слухали і тролили по-тихенько. Усі ці тривалі розмови відбувались з „відчутним присмаком” „вєлікого і магучєго” російського мата. Що не кажіть, а це явище в Росії куди більше поширене, ніж в Україні – матюкаються майже усі і майже завжди, часто у тих ситуаціях, де у нас якось не прийнято, наприклад при знайомстві з незнайомими людьми.

Цікаві вони – ці далекобійники, така собі своєрідна каста на дорозі, яка активно спілкується між собою, повідомляє одне одного про події, має свій сленг і музику та знає все, що відбувається на трасі і навколо (зокрема – найкращі місця, щоб перекусити).

Судячи з усього, підбирають стопщиків одні й ті самі водії – цей пригадав кількох, розповів куди вони їхали і як він їх підвозив. Ще розповідав як у них тайга горить часто і що перестане горіти тільки тоді, коли змінять законодавство щодо лісозаготівлі і підприємництва. Типу – законно зайнятись лісозаготівлею в їхніх умовах не дають, а от коли ліс вигорить, то деревину яка залишилась, уже легше в лісгоспу для реалізації виторгувати. А чим ще займатись у Сибіру, як не лісом?

В пересуванні цього водія по расі було щось незаконне, тому пости ДПС проїжджав з задоволеними криками „про**ли свое щастье”. Таким макаром, ще до обіду опинились на об’їздній міста Канськ...

Відверто не очікували, що застрягнемо там аж на стільки часу.... Фур проїжджало багато, машин поменше – ще більше, але спинятись вони усі абсолютно не спішили. Так, година за годиною проходили в безрезультатних спробах хоч кого-небудь спинити. Спроби поспілкуватись з водіями, які зупинялись біля місцевого генделику теж не мали успіху.
IMG_0004  IMG_0010IMG_0044 OKguXyIbh7c
Стопим у місті Канськ

Прозалипали на тій трасі майже до сутінків та й почалапали ночувати на берег найближчої річечки – задовбані і незадоволені. Далі вечір розвивався краще – поплавали у річечці, подивились ще одне „кіно” із заходом сонця та гарненько так „закозачили” у наметах (традиція разок за подорож новою країною нормально поп’янствувати якось сама по собі триває і розширює географію).
P5yd-jJFgHs EVQevj2vKBw
Захід сонця на березі невідомої річечки на околиці Канська

Було весело, але піднімались зранку вкрай важко....

Далі пішло веселіше. Ми уже морально дозріли до того, що потрібно розділятись – так більше шансів на те, що тебе підберуть, а то троє з рюками для більшості водіїв – це занадто. Вийшли на вчорашнє місце і стали на деякій відстані один від одного – я з Вікою і Вова сам по собі. Але розлучитись по факту не вийшло – Вова застопив „вісімку” та підібрав нас по дорозі. Ще раз підтвердилось, що головне в стопі – бажання водія когось підібрати, якщо воно є – і на заднє сидіння вісімки трьох туристів з рюками утрамбують.

Цей під’їзд відверто розвеселив: два пацана „гопуватого” типу викликали багато тихого реготу з нашого боку – кумедно вони спілкувались на своїй „пацанській” хвилі, місцями здавалось що головною їхньою проблемою сучасності був пошук хорошого „плану”. І правил на дорозі вони зовсім не помічали, а навколишніх водіїв нагороджували купою „компліментів”. Але трохи нас підкинули – на виїзд з міста у напрямку Іркутська, за що їм теж можна подякувати.

Наступний хлопчина на зелених „Жигулях” з коричневим капотом підкинув нас ще на 20 км, до міста Іланський – цього ми з Вікою зловили першими, а згодом підсадили туди Вову. Хлопчина, судячи по розмові, досить толковий, а мат в Росії давно увійшов в лексикон нормальних людей і його ніхто особливо не цурається. Таким, „великим і могутнім”, розповідав про п’янство місцевих, про бандитизм та про свої плани створити кінне господарство десь неподалік. Розпитував і нас – де були, що бачили, як там люди?

Висадились біля повороту з траси на Іланський, стали на трасі і знову ловимо пролітаючі мимо автомобілі. Місце хороше – є шанси, що на довго не затримаємось. Але в цей момент Віка зрозуміла, що залишила в попередній машині сумочку з усім тим, чого губити не можна – паспортом, грошима, зворотними квитками на літак. Халепа, тобто.

„Похвалили” хором „талант” Вікторії, ну і – треба ж якось викручуватись... Пригадали усе про водія: автомобіль, розмови – здається він збирався забрати когось в Іланському і повертатись невдовзі до Канська... Розділились – я залишився на перехресті виглядати його автомобіль, а Віка з Вовою подались до міста шукати нашого водія. На щастя, в Сибіру міста часто мають тільки один виїзд на трасу, тому моє сидіння на перехресті мало шанс на успіх.. Сидів собі на рюкзаках, розглядав автомобілі – водії і пішоходи на мене уваги особливої не звертали, і повільно чистив величезну кількість апетитних білих грибів (чи чогось до них дуже подібного). Це мій похід у „кущики” закінчився „знайомством” з грибницею і, незважаючи на критичну ситуацію, поверненням з величезним оберемком грибів у руках. Вова теж не стримався і кілька хвилин присвятив їх збиранню. Оті два оберемки я чистив години півтори, аж поки таки не спіймав зеленого „Жигуля” з коричневим капотом. Водій ще не помітив сумочки на задньому сидінні й взагалі був дуже здивований. Все чудово.

Вова з Вікою тим часом познайомились з місцевою міліцією і усі навколишні „даїшники” отримали наказ шукати зелені „Жигулі” – можливо водій ще згадає цих зачуханих українців „незлим тихим словом”?

А нам сьогодні їхати не судилось – по обіді, як тільки ми усі зібрались до купи (нас троє і кілограмчиків сім грибочків), розпочався дощ, який пересиділи у генделику на заправці, смакуючи млинці й граючи в „покер” майже до темряви. Вечірня годинка „стопу” успіхом не увінчалась й запам’яталась хіба зустріччю ще з трьома „стопщиками” типу „гопнік” – яких, згідно їх розповідей, спочатку зсадили за п’янку з поїзда, а потім обікрали місцеві діти під час п’яних купань в ставку, ну і тепер вони намагаються доїхати хоч куди-небудь... Шанси на успішний стоп для них оцінили як відсутні, але удачі в цій справі „про себе” побажали. Самі ж подались ночувати в ліс, поближче до ставка поруч із містом...
uvTYiKwvSpYWIItuINS5fQ
Сибір – грибне царство.

 IMG_0048IMG_0049IMG_0051IMG_0052IMG_0053
Поселення Іланський

Зранку наші думки і ми слідом за ними, остаточно розділились – Вова подався стопити на перехрестя, а ми з Вікою пошурували на електричку, та так хутко пішли, що проїхались автобусом і „застопили” фуру до самого Іркутська. В нетривалий проміжок часу між автобусом і фурою, зфоткались у величезних хащах коноплі, чим викликали чимало здивованих поглядів з боку місцевих мешканців і поспілкувались з одним чоловічком напідпитку , який щиро дивувався нашій божевільності і запам’ятався показовим коментарем „дык вам же ещё ни х** х**рить!!!”
Y-WBTwcCbzsIMG_005881fRymhcqvwIMG_0057
Поселення Інгаш   

Їдемо в Іркутськ – щастя є! Підсумовуємо, що загалом спиняються на тій трасі препаскудно – як фури так і легковики. А здавалось би, мало інакше все бути – як не як один з найпопулярніших маршрутів для автостопу в Росії. Кримінал у них там розгулявся і усіх перелякав, чи що? Частенько у водіїв такі обличчя, що поневолі думаєш „добре, що не спинився”. Але ті, які таки зупиняються і підбирають „голосуючих” – завжди хороші хлопці, хоча усі дуже різні.

От і цей наш водій виявився дуже позитивним дядечком, уже трохи старшого віку і з вусами. Багато нам розповідав про тайгу та її мешканців, повадки тварин і характери людей, про автомобілі і дороги, про Росію і не тільки. Україну він, як і більшість росіян, за країну не сприймає і щиро не розуміє як ми можемо окремо жити? З питань політики намагаємось з’їжджати і переключати розмову – консенсусу я з ним не досягну, тільки пересваримось, чого не дуже хочеться. У всьому решті – мужик просто чудовий, навіть рідню якусь з Черкас пригадав. Та і – хіба може бути поганою людина, у якої четверо прийомних дітей?

Дорога в кількох місцях дуже „порадувала” – на окремих ділянках оця федеральна траса являє собою те, що залишається, якщо з асфальтованого шляху здерти асфальт. В одних місцях помітно, що це ремонт дорого і значить, рано чи пізно він закінчиться. В інших же – натяків на техніку та будівельників не спостерігалось. В околицях міста Тулун така ділянка займає добрих два десятки кілометрів. Якщо легкові автомобілі подібне „покриття” долають відносно швидко, то вантажівки повзуть наче равлики й два десятки кілометрів проходять впродовж години.

Загалом же – якість покриття і стан федеральної траси „Байкал” дуже відмінний в різних місцях. Подекуди здається, що мало не автобан. Частіше, правда, покриття середньої якості, як на українських дорогах між обласними центрами. Вже згадані ділянки без асфальту – то найгірше, що існує на цій трасі. З рештою доріг регіону ситуація куди гірше – вони радше нагадують напрями і дорога формується шляхом неодноразового проходження транспорту, а не якимись діями по її впорядкуванню. Ще цікаво, що автомобілі, які носяться по дорогах Сибіру, у своїй більшості, з правим кермом – дається взнаки відносна близькість Японії та Владивостоку – морських воріт Росії.

Навколишні села цілком і повністю відповідають якості шляхів за межами федеральної траси – накопичення дерев’яних будинків далеко не завжди можна помітити за густими смугами тайги. Про якусь інфраструктуру мова взагалі не йде. Та і рідко хто утримує свій будинок у візульно привабливому вигляді – все якесь напіврозвалене. Багато порожніх будинків із забитими дошками вікнами. Окремі, прикрашені симпатичною різьбою дерев”яні ізби на доглянутих подвір”ях  -  радше приємній вийняткии, серед яких, правда, бувають дуже навіть мальовничі.
Зате природа Сибіру постійно змушує захоплюватись собою – неймовірні зелені простори зачаровують. Як тільки авто виїжджає на хоч якесь підвищення, перед очима відкриваються величні панорами лісистих рівнин. На хижих птахів уже перестали звертати увагу – настільки буденне це явище в тих краях. І річки - багато річок різного „калібру” то і діло перетинають трасу. А наступна, дійсно велика річка Сибіру, яка чекає нас невдовзі – Ангара в Іркутську. Доїдемо туди ще сьогодні?

Навряд чи.. у нашого МАЗа є вбудоване обмеження швидкості в 90 км/год, згідно європейських стандартів. Водій хоч і поспішає, але розігнатись згідно російських стандартів техніка йому не дозволяє. Подолали за день пів тисячі кілометрів і зупинились на ніч біля містечка Куйтун – водій закімарив у „люльці”, а ми поставили намета поруч, домовившись підсісти до нього о шостій ранку... Перед сном ще „лупнули” з ним по чарочці місцевої самогонки, за знайомство!
Але не склалось – ми проспали і водій проспав. Очі пролупили о сьомій ранку – наш МАЗ ще стояв поруч, але дочікуватись нас уже не став і рушив. Ось така гримаса долі – Іркутськ різко. віддалився на відстань в 300 км. Сміємось з наших талантів втрачати вигідні нагоди.
ozih4IU6Je4
Біля містечка Куйтун

Проте гримаса досить швидко змінилась посмішкою – всього за годинку стопу підсідаємо до двох хлопців на легковому авто, яким теж в Іркутськ і яких нічого не стримує в швидкості. Під цікаві розмови (ми уже виробили набір запитань і тем, якими успішно „тролимо” усіх водіїв, для підтримання активного спілкування) до Іркутська доїхали навіть швидше, ніж очікувалось вчора, обігнавши по дорозі нашого попереднього водія на МАЗ-і.

Хлопці за цей короткий час умудрились розповісти нам багато цікавого і провести “майстер-клас” з поїдання поз у придорожному генделику. Пози – національна страва багатьох кочових народів (в даному випадку – бурят, на територію яких ми уже заїхали), щось схоже на величезного пельменя з діркою у верхній частині і бульйоном навколо м”яса у середині. Спочатку потрібно прокусити невеличку дірочку і висмоктати бульйон, потім посипати соєвим соусом начинку і гризти так. Їдяться руками і  дуже бризкаються у невмілих їдоків.

От ми і в Іркутську. Автостопний тиждень майже завершено – пригод і вражень хоч відбавляй, але ще більше попереду – і це радує. Літо  в Сибіру. Добровільно - це  ще та екзотика.

До вечора сподіваємось бути на Байкалі, а завтра зустрітись з Вовою – десь він там відстав, але уже ніби їде до нас.

4 коментарі:

  1. "Спочатку намагались стопити виключно фури – вони за звичай їздять на далекі відстані" :) А у нас в Турции было с точностью до наоборот: всегда хотелось сначала сесть в легковушки, они ведь едут на много быстрее, но если долго никто не стопится, тогда уже маяковали и фурам, эти берут практически наверняка)

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Там відстані треба було величезні долати, легковики на такі рідко їздять, от і націлювались на фури.... спочатку :-)
      А потім усіх підряд стопили....))

      Видалити
  2. Даа, хорошо было)))

    А с потерей сумочки: ох, я злилась тогда. Тут бедааа, а они грибочки собирают.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. І чим далі - тим краще :-)

      То не заважало доступним і усвідомленим діями по викручуванню... хоча емоційно і важко сприйняти, звісно.

      Видалити