Як козаки кінець географії шукали: на Байкалі.

Після “електричкінгу” та автостопу на 2000 км, доплентались, нарешті, до Іркутська. Серед планів “на найближчу п”ятирічку” -  відпочити деньок-другий на Байкалі і шукати шляхи до тієї далекої і, кажуть, дикої Монголії, степи та юрти якої маячать у головах уже не перший день. 

По цій карті ми стопили останніх 2000 км!

Наразі ми в Іркутську. Квитки на електричку до Слюдянки куплені (це таке місце на Байкалі, куди всі їдуть), навколишні продуктові магазини відвідані, втнути щось глобальне – типу погуляти по центру міста, уже не встигаємо, але ще кілька годин часу є. І Ангара зовсім поруч – вихід до річки та один з мостів дуже доречно біля зал. вокзалу розташувались. Річка для нас нова, велика, відома – ну як у такій красуні ніжки не помити? Все як треба – з прапором і фото для історії!

 

На березі Ангари в Іркутську

Ангара́ — річка в Іркутській області і Красноярському краї Росії, права танайбагатоводніша притока Єнісею. Довжина 1 779 км. Єдина річка, що витікає з озера Байкал.

Ангара мене теж завжди цікавила: у віці „пішки під стіл” дід багато розповідав про свою службу десь тут й у дитячих фантазіях річка значилась як містично-казкова, де по берегах у дрімучій тайзі гуляють тигри і леопарди, горді гірські козли б’ються з вовками, а риба сама стрибає в руки рибалкам. З цього усього справджувалась тільки тайга, та й та десь за містом мала починатись – але в місцях дитячих мрій завжди приємно побувати.

Ангара реальна теж доволі симпатична – красива широка річка з холодною та прозорою водою, стрімкою течією і великою кількістю рибалок по берегах. Назва походить від бурятського „анга” – відкритий. Також існує місцева легенда, як дівчина Ангара тікала від батька Байкала до коханого Енісея (популярний сюжет, щось подібне ми вже чули про Катунь і Бію на Алтаї – якось прийнято у кочівників, що річка – це втеча).

Позалипали годинку-другу, згадали про Вову, який ніби уже їде на Іркутськ і сьогодні-завтра з’явиться та почалапали на вокзал. Вокзал це єдина, цікава в архітектурному плані споруда, яку ми встигли побачити в Іркутську, але далеко не єдина в цьому місті. Іркутськ завжди був важливим центром сибірських володінь Росії і з різних століть тут збереглось чимало прикладів цікавої архітектури – навіть про „сибірське бароко” час від часу говорять.

Ірку́тськ — обласний центр в азійській частині Росії. Пристань на річці Ангара. Великий вузол на Транссибірській магістралі. Населення — 600 тисяч мешканців.

Вокзал побудовано в 1897 і перебудовано в 1907 роках в стилі, схожому на „класицизм”. Навіть привокзальний туалет в якісь цікавій історичній будівлі знаходиться – в одному приміщенні з перукарнею (цей невибагливий сибірський сервіс). На фоні більшості побачених міст Сибіру архітектурні форми вигідно виділяються і додають шарму. А ще тут повно різноманітного народу туристської і відпочивальницької зовнішності, деякі обличчя навіть чимось схожі на європейські (тих європейців, що на захід від України, мається на увазі). Іркутськ – відправна точка усіх мандрівок на популярний в Росії та за її межами Байкал. Сюди прибувають літаком чи по Транссибірській магістралі, а звідси вже електричками чи автобусами їдуть до Слюдянки, Листв’янки, Ольхона, чи куди-небудь інде на берег озера. Ще один курортний район – Аршан, з мінеральними джерелами та буддійськими монастирями посеред Східного Саяну, знаходить відносно неподалік у іншому напрямі від міста. Багато хто з цього різношерстого натовпу дочікувався саме нашого “експресу”. 

Народ собі помалу
Посипався з вокзалу,
Виходить до перона на путю,
Пішов по ребрах протяг,
Нарешті їде потяг,
Який нас порозвозить на кутю.

Стас Тризубий

Залізничний вокзал Іркутська.

Три години електричка повзла через вкриті тайгою гори. Частіше усього за вікном можна було побачити стіну з дерев на схилі, але подекуди електричка таки дарувала чудові панорами на відроги Хамар-Дабану – зараз ми перетинаємо цей відомий гірський район. В голові крутиться відповідна музика:

Забудь про все, забудь про все,

Ты не поэт, не новосел,

Ты просто парень из тайги -

Один винчестер, две ноги.

Тайга вокруг, тайга - закон,

Открыта банка тесаком,

А под ногами сквозь туман

Хрустит хребет Хамар-Дабан.

Ю. Візбор

Ця пісня не покидала голову майже усю дорогу, з невеликими перервами свідомості на помилуватись краєвидами або посміятись з назви станції „Голубые ели” чи ще чогось подібного. Так і виповзли на берег Байкалу. Ціль наших останніх п’яти днів досягнуто! (частково досягнуто, з огляду на відсутність Вови). Ми уже усі такі в передчутті майже курортного відпочинку, не дивлячись на затягнуту хмарами долину і невеликий дощик.

Байка́л — озеро в Росії, розкинулося в горах Південно-Східного Сибіру. Це найглибше прісноводне озеро на Землі, розташоване на висоті 456 м над рівнем моря; найглибша ділянка озера розташована поблизу острова Ольхон i становить 1642 м. Середня глибина його також дуже велика — 730 м. Площа — 31,5 тис. км²; вода дуже прозора (до 40 м). Це найстаріше озеро на планеті, яке збереглось до наших днів, — воно утворилось 25 млн років тому.

Вікі

Красивий він, цей Байкал: вкриті лісами схили-гори обриваються до води високими скелястими берегами, між якими розкинулось величезне плесо озера-моря. Якщо вийти за межі населенки, то тут, мабуть, неймовірно гарно. Починаю шкодувати, що часу у нас не густо й на Байкалі ми побачимо тільки найбільш заселені його береги і суцільну цивілізацію вздовж берега….

Сутеніло, тому розклались на першому ж вільному клаптику «узбережжя». Ніч очікувалась в стилі «індастріал пікнік» - поруч місто, берег вузенький і сповнений слідами «культурного відпочинку», а найгірше – усього в кількох десятках метрів від нього гуркотіла залізниця, по кілька довжелезних потягів на годину. Зате вид на озеро дуже красивий і вода справді дуже чиста!

 

Нарешті ми на Байкалі!

По дорозі з вокзалу до берега прихопили поляка Алека – теж мандрівника просторами Росії. Свого намету поставив поруч з нами і вночі багато спілкувались про все на світі. Цікавий хлопчина: спокійний такий і добре говорить російською, займався альпінізмом (до травми), їздить велосипедом по Європі і стопом по пострадянському просторі. До цього відбув практику у медичному ВУЗі Новосибірська й тепер намагається стопом добратись до Владивостоку. Є у нього приятель, який з Улан-Батору вибирається в Улан-Уде, де вони й мають зустрітись. Розповів багато цікавих історій у дусі «іноземці в Росії», жаліється, що „аборигени” завжди з нього хочуть грошей, як тільки відчують європейця – іноді тільки вільне володіння російським матом допомагає. Щоб бути схожим на росіянина – відпустив бороду, таскає старезний батьківський армований рюкзак і ходить у камуфляжі. Багато розпитував про Україну, наші мандри і все таке…

Вночі зарядив дощ і на ранок вилазити з намету зовсім не хотілось. Проспали 13 годин, аж поки не нарисувався усміхнений і задоволений життям Вова. Посмішка від вуха до вуха говорила, що і у нього не без позитивних пригод. Розповів про довге вибирання з Іланського і як на його шляху трапилась хороша та дуже віруюча бабуся. Бабуся виявилась зразковою християнкою і підібрала, нагодувала, відіпрала та відмила нашого героя. Ще й приїхав весь такий в іконках та молитовниках. Хороша, значить, карма.

Водичка у Байкалі прохолодна, але мене те не дуже стримувало – знакове озеро як не як, лізти треба неодмінно! Та і справжні мандрівники ніколи не втрачають нагоди зкупнутись – а то ж завжди незрозуміло, як воно далі складатись буде. Сполоснув випрані ще в Тюнгурі і не підсохлі до сих пір речі (3000 км вони уже намотали), викинули залишки грибочків з-під Іланського (ці з нами «усього» 800 км проїхались). Щось типу пів дньовки вийшло, загалом.

 

Архітектура Слюдняки та наш "Індастріал"-Байкал

Небо просвітліло і почалапали на зал. вокзал, виясняти що та й як там. Після нетривалого дослідження «розумних машин» а ля «банкомат з розкладами поїздів», виявили вночі загальний вагон до кордону – йде швидше електричок, та і комфорту мабуть трохи більше буде за ті самі гроші. Апек вирішив під’їхати нашим же поїздом до Улан-Уде.

До поїзду дегустували місцеве пиво «Берег Байкалу» на березі Байкалу у відносно безлюдному закуточку Слюдянки, апетитно заїдаючи його «спійманою» в найближчому магазині, смачною червоною рибою. .

 

Інтернаціональні знайомства та дегустації на березі Байкалу 

На вокзалі продовжили грати в покер, залучивши до партії Алека. Засиділись так, що поїзд мало не проґавили: якось дуже хитро він прийшов – без оголошення прибуття і на віддалену колію. Але після невеликого «спринту» вокзалом вриваємось в сплячий вагон, ловлячи на ходу здивовані погляди провідниці…

Справжнього Байкалу бачили мало, зате рибка там дійсно смачна. А про Слюдяну і не тільки я вам розповім свого часу, коли ми сюди ще повернемося ;-) (зараз ми цього ще не знаємо).

Загальний вагон приємно здивував незвичним комфортом – з м’якими окремими купе (замість звичних плацкарт) він разюче відрізнявся від звичних для України «общаків». Чи то нам після місяці перебування в польових умовах все цивілізоване видається таким комфортним? Правда народу від того не меншає…. Забились у повне купе і першу половину ночі проспали в хитромудрих позах поруч з місцевими пасажирами. Ближче до ранку усі вони десь по дорозі повиходили і після Улан-Уде можна було хоч кожному в окремому купе дрихнути.

Пейзажі за вікном змінились кардинально – замість уже звичної нам тайги навколо простирались вкриті степами невеликі горби-сопки. Степ за вікном викликає бурю позитивних емоцій – тайга за останній час уже відверто приїлась і хочеться чогось нового!. Та і Монголія, як відомо, країна степовав – а отже ми все ближче і ближче! 

Але то все ми бачили краєм ока – загалом з нас трьох сміливо можна формувати невелику пожежну частину, оскільки ми спокійнісінько проспали 12 з 13 годин дороги. Усі підсівші до вагону пасажири обходили наше купе стороною – напевне зовнішній вигляд не сприяв бажанню входити в близький контакт з нами :-)

Так я і в’їхав у свій день народження – зачуханий, з місячною неголеністю та мокрими ще з Алтаю речами, в загальному вагоні, який неспішно прямував поміж зеленими сопками до монгольського кордону. Годинці о 12-й ранку уже більш-менш остаточно прокинулись: друзі порадували тортиком, причастились з цього приводу залишками взятої ще з Києва суничної настоянки та з чудом зберігшоїся з походу «карманки». Почали доходити з далекої України перші СМС. На назвах зупинок електрички пише різні величезні цифри відстаней до Москви, від 5600 км і далі…

День Народження: відзначаємо як уміємо

Дограючи «байкальський» покер – уже на трьох, доїхали до станції Науки -.останнього населеного пункту Росії перед незвіданою нами і до неможливості інтригуючою Монголією…

Далі буде!

Продовження читати тут

-->