Як козаки кінець географії шукали: подорож до центру Монголії

Отже, йде другий місяць нашого пошуку кінця географії й наразі навколо нас вирує столиця Монголії. Попередній день закінчився табором у якихось чигирях в 15 хвилинах ходу від центральної площі Улан-Батору, але сьогодні плануємо знову перевтілитись з „бомжиків” в „бекпекерів” й податись до Хархоріна, колишнього Каракорума – давньої столиці Монголії.  

Спиться у чигирях у центрі міста пречудово, незважаючи навіть на те, що це найхолодніша столиця світу (середньорічна температура мінусова: –0,4 градуси). Ніяких пригод до нашого скромного табору вночі не прийшло, але місце і спосіб відпочинку вимагало солідної порції дегустації місцевих напоїв – для кращого сприйняття ситуації. Зранку, як завжди запізнюючись на автобуса, встигли оглянути центральну площу з парламентом і пам’ятником місцевому гуру соціалістичного державотворення – Сухе-Батору (трохи далі від якого Марко-Поло стирчить на постаменті, а ще трохи далі – невмирущий Ленін). Симпатична така площа, видно що „обличчя країни”. Нашвидкоруч фоткаючи усе на ходу, біжимо до автовокзалу.

Транспорт в країні спочатку відверто здивував – нас чекав новенький, комфортний, обладнаний кондиціонером і м’якими кріслами корейського чи китайського виробництва, автобус, й нестись йому доведеться непоганим асфальтом. Це точно Монголія? – чи ми проскочили трішки й потрапили, наприклад, до Кореї? Але, по ходу, нам просто пощастило з напрямком: більшість автобусного парку на вокзалі складали маленькі „тойоти”, весь чималий багаж пасажирів яких містився на даху бусика (шо додавало транспорту неповторного „азійського” колориту). На окремих платформах вантажились старі радянські чи російські УАЗ-и і ПАЗ-и для добирання у віддалені закутки країни, зокрема ті, в які нам дуже хотілось потрапити – Ховдський аймак, наприклад, у західній Монголії. Взагалі, асфальтованих доріг в Монголії усього декілька, одна з них нам якраз і підвернулась. Якщо вірити картам, асфальт закінчується невдовзі за нашою сьогоднішньою метою – Харкоріном,  далі на Захід за яким до російського кордону лежить 1000 км суцільного бездоріжжя. Та частина живе у зовсім іншому просторовому та часовому вимірі, ніж решта світу – але ми уже вирішили залишити її для нашого наступного вояжу в глибини Азії. Душа, правда, й далі прагнула кудись туди, але здоровий глузд тицяв її носом в цифри - „48 годин в дорозі”, в ціни - 50 тис тугриків до Ховда, 65 тт. до Улгія (приблизно 360 грн у це прикордонне місто) і в старенькі ПАЗ-и, дві доби на сидіннях яких по бездоріжжю мали б здатись справжньою каторгою. Культ. програма остаточно перемогла прагнення справжньої дикості. Їдемо...

Перед відправлення встигаємо перекусити всюдисущими хушурами – цей монгольський чебурек з баранячим м”ясом виявився найзатребуванішою нами стравою з усієї їхньої кухні. У автобусі переважають азійські лиця, злегка розбавлені нечисленними європеоїдами: чотирма світлими, одним смаглявим, двома бородатими і однією кучерявою. Інші європейці усі такі цивільні: з невеликими рюкзаками, мінімумом речей і в міському одязі - здається збираються швидко знайти житло... чи вже знайшли. У будь-якому випадку, це свідчить про відчутну цивілізованість цього Хархоріну, що не є добре при наших вічних спробах знайти “дикість” та “справжність”. Цивілізовано, це щодо інфраструктури, в плані ж звичаїв – монголам ще багато чого характерно з тої безпосередності, яка століттями набувалась цим народом у безкраїх степах і юртах без кімнат... Наприклад, зупинки для туалету робляться серед степу й далі кількох метрів від автобуса ніхто не відходить. Ну – крім іноземців:-)

А за вікном простилається наш новий світ – безкраї степи, величні простори, розкидані білі юрти і величезні табуни овець, коней інших домашніх тваринок. Міста не трапляються, просто юрти стоять то трохи рідше – то трохи густіше і з кількома парканами між ними (це уже населений пункт). Машин на дорозі не густо, абсолютна більшість – японці та корейці, зрідка розбавлені радянськими вантажівками чи всюдисущими УАЗ-ами. Ця частина Монголії відносно цивілізована, тут є дорога, ЛЕП, придорожні генделики, туристи, та і кочівники місцеві уже далеко не повноцінні діти природи – біля юрт стоять сонячні батареї, супутникові „тарілки” та чималенькі авто.

Полечу я до Монголії
Та й куплю собі коня
Білого, як цвіт магнолії,
Ніжного, як цуценя.

І назад я аж до Києва
Буду їхать на коні.
Стану, як душа Батиєва,
При невидимій стіні.

Д. Павличко

Улюблені речі монголів: мотоцикли та баскетбол - на перших їздять по околицях (іноді по 5 чоловік плюс каністри з кумисом), а саморобні баскетбольні щити стоять мало не біля кожного скупчення юрт. Колись монголи таки виграють олімпійський турнір з цього виду спорту – якщо так піде далі. Але справжніх кочівників – на конях а не на мотоциклах, теж вистачає - без руху монгол то не монгол!

 

Монголія, як вона є

Розмова з туристами у таких „приміських” кочівників уже дещо інша, ніж у їхніх більш віддалених співгромадян – з відчутним присмаком комерції. Не раз бачили туристичні автобуси в оточенні юрт і намети поруч з ними – країна популярна серед жителів розвинутих країн й “аборигени” цим активно користуються. Щоб зустріти справжніх „тру” кочівників, які майже не користуються дарами цивілізації і не починають говорити з гостем, поки не нагодують його – потрібно звертати з проторених шляхів (особливо асфальтованих) і трошки заглибитись до степу. У нас з подібним пошуком не склалось, але розповіді інших мандрівників саме таку ситуацію і підтверджують....

В якийсь момент за вікном промайнула пустеля, дещо дивна, але сама справжня – з високими барханами, колючками, верблюдами. Дуже красиве місце. У ширину десь кілька сот метрів усього, зате у довжину скільки бачило око, край не проглядався. А око в монгольських просторах бачить дуууже далеко...

 

Пустеля – маленька, але справжня.

Ось так, розвалившись у автобусі й роздивляючись не дуже динамічні краєвиди, доїхали до Хархоріна – колишнього Каракорума, столиці Монгольської імперії часів Чінгісхана та Угедея

Хархорін - місто в центрі Увер-Хангайскіе аймака в Монголії. Населення складає 8 977 (2003), площа 20,5 кв. км. Хархорін розташувався у степу в долині річки Орхон у східних передгір'ях Хангая. Поруч знаходяться руїни стародавнього міста Каракорум, яке протягом короткого часу було столицею Монгольської імперії Угедей-хана. Важливими об'єктами є монастир Ердені-дзу та місцевий музей «Хархорум».

Вікі

Містечко маленьке в принципі, але чималеньке за монгольськими мірками – кілька вулиць зі схованими за високими парканами білими юртами, магазинчики з силою-силенною алкоголю та українських солодощів, декілька державних установ та банків, щось типу елеватору, щось типу клюбу, невеличкий храм у місті і величезний за містом – ось і уся інфраструктура. Ну і десятки «гест-хаузів» у вигляді скупчень юрт розкидані навколо міста – туристичний центр відразу видно. Важливі пам’ятки – монастир і археологічний музей у самому місті, решта цікавих місць – в околицях і туди без власного чи найманого транспорту добиратись складнувато. На багатьох парканах намальовані візерунки типу свастики і окрім монастиря у місті ще є невеликий буддистський храм для  “прихожан”.

Місто Хархорін

 

Моменти міста

Так виглядає монгольський “гест-хаус” у степу

Вже вечоріло, так що потреба пошуку житла перемогла бажання все відразу обдивитись в змаганні за статус першочергової справи у Хархоріні. Воду знайшли швидко – інтуітивно орієнтуючись на місцевості набрели на небезвідомий Орхон, достатньо повноводну та порожисту річка з переважно пласкими берегами. Тут і окопались!

 

Орхо́н — річка в Монголії, права притока ріки Селенга. Довжина 1 124 км, сточище 132,8 тисяч км², середня витрата води поблизу гирла близько 120 м³/сек. Витоки в горах Хангай, у верхів'ях має вузьку, місцями каньйонообразну долину.

Вікі

Вода! В необмежиній кількості! Чиста! Як мало інколи потрібно для задоволення. Що цікаво, незважаючи на спеку, жодної людини у воді ні по дорозі до Хархоріну, ні на берегах Орхону ми не помітили. Монголи здається, взагалі не звикли використовувати водойми для «поплавати» - мабуть теж кочовий менталітет дається взнаки, діти степів здатні хіба засмагати і п’янствувати на берегах. Чого не скажеш про нас – спочатку поспостерігали за безуспішними спробами Вови зайти далі ніж по пояс у швидку течію, нарешті більш-менш нормально відмились, відіпрались, висохли… І це таки сталось – клубна футболка «Турклуб Університет» нарешті висохла!! Випрана в Тюнгурі й заново «замочена» нічною зливою там же, проїхала загалом 4500 км. до остаточного висихання! Талановитий у неї носій, одним словом).

\

Береги Орхону 

І от наш невеликий гурт табориться у степу майже у самому центрі Монголії. Ми таки кудись заїхали. Це ще не кінець географії, але точно що її «передкінчик» (до повного „феншуя” не вистачило декілька днів – чомусь мені здається що кінець таки десь у Західній Монголії). Проте й зараз є відчуття пройденого грандіозного шляху – уже звисока дивишся на тисячі проїханих, пройдених та іншими способами освоєних кілометрів, а себе відчуваєш мало не Марко Поло. Тим більше, що нас тут уже так називали)  А які там зорі! Ще б село на небокраї не маячіло – узагалі б ідилія була...

Чого нас сюди занесло? Навряд чи на це є однозначна відповідь,  але інакше і бути не могло.

Піти, піти без цілі і мети…
Вбирати в себе вітер і простори,
І ліс, і лан, і небо неозоре.
Душі лише співать: “Цвіти, цвіти!”

Іти у сніг і вітер, в дощ і хугу,
Бо, може, це нам вічний заповіт,
Оці мандрівки дальні і безкраї,
І, може, іншого шляху немає,
Щоб з хаосу душі створити світ.

Юрій Клен

Вночі хильнули “за здоров’я Чінгісхана” і напевно б навіть виспались – якби вітер не влаштував «незабутнє» звукове шоу з нашим тентом. Ще ота невеличка ґрунтова стежка поруч із табором, яку ми не сприйняли всерйоз – виявилась достатньо живою транспортною артерією між сусідніми …садибами (чи кочів’ями), по якій усю ніч снували мотоцикли з “пачками” усміхнених фізіономій на них. 

Наступний день цілком і повністю присвячуємо історично-культурному спадку країни – йдемо дивитись, що тут є цікавого. Прокинулись,.зібрались, подались у місто. Відразу на виході на дорогу з пропозицією підвезти до міста спинився бусик з немолодою сімейною  парою. Після кількох різномовних вітальних фраз визначили знання російської одне в одного й на неї перескочили. Дядько виявився неймовірно цікавим: влітку тримає сувенірний магазинчик біля монастиря та малює картини, а взимку їздить з виставками по світу – був у Англії, Канаді, Швейцарії (і хто тут після цього мандрівник?). Навчався в Москві, того й мову добре знає. І Україна йому теж знайома, бував у Києві та Херсоні. Правда, давненько це діялось. Дослідили його магазинчик – ну і в процесі підхопили таку собі  „шняжкоманію” та досить довго обмінювали папірці з монгольськими символами на різні артефакти з такими же. Розговорились в процесі, послідкували за його роботою, обмінялись контактами-подарунками дрібним, залишили у нього рюкзаки і, «як білі люди», пішли оглядати «принади» Хархоріна.

Музей – сучасний, історичний, артефактів не дуже багато, проте експозиція зроблена цікаво, тематично, деякі моменти дуже навіть насичені – колекція золотих артефактів з тієї гробниці особливо  запам’яталась. Туристам показують презентації про розміри ханської гробниці. Вхід коштує кілька тисяч їхніх грошей, проте за екскурсію ми не платили (можливо просто не зрозуміли як і де). Англомовний гід знав ще одного українця – Кличка, і переймався рівнем своєї англійської (знайшов перед ким ;-)), а ми його, з певною гордістю, розуміли! Не обійшлось без “шняжкоманії” та сувенірів. Крім Віки, що цілком очікувано, Вова теж несподівано виявився нестійким до цього захворювання і з задоволенням тринькав тугрики на футболки, листівки і що там ще.

Перед історичним музеєм

Монастир – буддистський, давній, років під 500, стоїть на місці колишнього ханського палацу, діючий, екзотичний і симпатичний. По території розкидана велика кількість артефактів з палацу – кам’яних левів та інших речей 700-літньої давнини. Вхід на територію, здається, платний, але ми пішли спочатку дивитись на кам’яну черепаху за монастирем й зайшли з заднього проходу. Такий алгоритм руху не дуже звичний для місцевих і організованих туристів, тому жіночки з квитками стоять тільки біля центрального входу до монастиря. Черепаха теж стоїть не проста, “засмагає” собі тут з ХІІІ ст.. і вважається у місцевих символом довголіття. На території монастиря декілька храмів різного віку й розміру – від юрти до «о-го-го»!! Отой, що найбільше «о-го-го» (не стільки за рахунок розмірів, скільки через оздоблення й форми) коштує окремих тугриків, які ми вже обламались платити – так як далеко не перший буддистських храм за останні дні. Поки сиділи на лавочці біля входу, попри нас прошмигнуло декілька туристичних груп – помаранчеві голандці, блакитні італійці і ще Бог зна хто різних рас і розмірів.

  

Монастир “Ерден-Дзу”

Входи до монастиря окуповані продавцями сувенірів – в основному це вироби з каміння, китайські підробки древніх речей, буддистські артефакти, різні дрібні «шняжки», які водяться мабуть в усіх країнах з туристами… В очікуванні друзів з чергового приступу «шняжкоманії» валявся на травичці і фоткав усе на світі. Вова обзавівся шахами – красивою підробкою чогось древнього, а потім, помітивши такі самі за дешевше, умудрився повернути собі різницю у попереднього продавця (що теж незвично для місцевої торгівлі – країна не мусульманська і тут ніхто абсолютно ніяк не торгується, ціна є і все, ніяких розмов). Але козаки таки натиском збивають ціну… Можливо їхній ринок солодощів наші компанії таким самим чином захопили?

Люди та черепахи

Ще біля міста є пам’ятник, якого видно звідусіль навіть вночі (світиться, чим дуже контрастує з навколишнім степом) – щось типу позначки місця, в околицях якого колись знаходилась ставка Чінгісхана. Ми його вже на наступний день оглянули – монумент собі як монумент, з мапами завоювань, відносно новий але достатньо масштабний! Але.. Найбільшою принадою його є місце розташування – краєвиди на долину Орхону з хребтика, на якому знаходиться монумент дійсно вражають. Степові простори сприяють тому, що коли ти хоч трохи піднімаєшся над місцевістю – починаєш бачити ой як багато усього навколо. Тільки заради цих просторів варто йти до пам’ятника! Торговці сувенірами й тут прилаштувались, вони досить флегматичні і зовсім не заважають медитувати над краєвидами. Аж тут, на енній розкладці з сувенірами, до мене дійшло що в цій країні зовсім нема магнітиків на холодильник!!! Це мабуть єдина річ, яку я хотів знайти – так вже повелось, що вожу з різних місць. Вони є усюди, але тільки не в Монголії. Ось і відставання від глобалізації – на лице)))  В голову закрадається ідея вислати їм партію магнітів бандероллю – можливо така комерція і буде успішною, не я ж один за ними полюю на цій планеті.

Пам"ятник, шняжки та краєвиди

Між оглядинами пам”яток та магазинів встигли провести розвідку на «автостанції»: звідси на Улан-Батор їздить «Біг бас» (той, яким ми приїхали, по ходу) і «смол бас» - маленькі «Тойоти» з вантажем на даху. З «Біг бас» не склалось, але на «смол» на завтра домовились. Тіснувато він виглядає, але нічого – колоритніше буде! Так день і минув, ввечері продовжили дегустації продуктів місцевого пивоваріння і заночували на березі тієї ж річки – тільки подалі від стежки з всюдисущими нічними кочівниками на мотоциклах.

Вечір у центрі Монголії

Наступного дня уже вибирались до столиці. Зранку трохи посперечались: не всім хотілось покидати приємну глибинку й їхати в столицю, а хтось навпаки хотів пошвидше звідси втекти, щоб більше встигнути, а хтось уже так «омонголився», що допускав без лишніх емоцій усі варіанти – стільки от точок зору на нас трьох назбиралось). В кінці-кінців таки зійшлись на тому, що оглядаємо ще раз ті околиці міста, де нас ще не носило й їдемо ввечері до Улан-Батору. Типу – компроміс.

В процесі познайомились з парою мандруючих по Монголії росіян з Хабаровська. Напевне, стрункі, усміхнені бородані з кількома літрами пива на травичці біля дороги не таке вже й поширене поміж народами явище, бо «як своїх» нас ідентифікували відразу. Приємна пара, обмінялись враженнями про все відоме. Ми їм розповіли про стоянки в Хархоріні і що цікавого ми тут бачили, вони нам повідали про свої мандри дикою Монголією зі справжніми кочівниками (так, вони таки існують) й поділились контактами дешевого костелу в Улан-Баторі ( з нашим постійним «хард-кором», досить цінна інформація). Також, забачивши европеоїдів на травичці, підрулили швейцарці,які на винайманому авто прямують кудись на «Дикий Захід». Пропонували підвезти, але, нажаль, нам не по дорозі.

Поїздка автобусом перетворилась на окреме шоу - дуже вже «по-азіатськи» все відбувалось. Відправлення затягнулось на дві години, рюкзаки гордо вклались на даху й були завалені торбами з твердим сиром (таким же, як на Алтаї) та каністрами з кумисом. Наскільки ми розуміли – місцевий студент після літніх канікул повертався на навчання до столиці й його проводжав цілий ескорт родичів. Торб у нього, як і у наших студентів, було море, але 80 % його багажу складали саме сир і кумис. Якщо монгольські стипендії співмірні з тими, які я застав в універі – доля місцевих студентів видається зовсім вже незаздрісною. Гостинність у кочівників таки в крові – нам з Вікою (де був Вова, я уже й призабув) пропонували горілку та сир. Від першої ми відмовлялись, а друге залюбки намагались наминати. Складнувата їжа, насправді, але як для «екзотичного продукту далеких країв» цілком зійде. Ми ж відповідали українськими «Контіками», купленими, правда, в магазині поруч. До цього моменту уже твердо знали, що найкращими солодощами в Монголії є наші «Контіки» і печиво «Корівка».

 

Транспорт та “фотохтиві” місцеві жителі :-)

Далі пішло ще веселіше – у маленького бусика набилось чоловік, десь на третину більше ніж планували негабаритні японські автоконструктори. В юрті по дорозі підібрали ще одну студентку і вмостили її на наше заднє сидіння, де й так не дуже вільно було. Дівчина зовсім не проти була познайомитись, по ходу…але завдяки мовному бар’єру ми тільки пересміювались, згодом же вона просто заснула на моєму плечі й мирно проспала там до столиці.

Відразу по виїзді з міста бус зламався, й милування краєвидами Хархоріна продовжилось ще на годинку. У місцевих ми викликали жвавий інтерес – фоткаються з нами і так і сяк, як з мавпочками. Дівчата знайомитись намагаються – але спілкування триває в міру мовних можливостей, тобто - не довго.. 

Нарешті рушили – бус трясе на покоцаному асфальті, сидим у абсолютній тісноті й спостерігаємо, як заливає вікна автобуса свіжим кумисом з каністр на даху…  Зате краєвиди в призахідному сонці ще більш вражаючі. І пустелю знову проїжджали – ще красивішою, ніж дві доби тому вона нам видалась. Аж захотілось якісь із своїх мандрів присвятити пісчаним дюнам та барханам… Марокко в майбутньому? Середня Азія? Все можливо…

В Улан-Батор з усіма зупинками добрались аж опівночі. Далі почався треш. Центр міста, ніч і ми, без будь-яких уявлень, що робити далі. Так як громадський транспорт уже не ходив а пертись серед ночі в хостел, адресу якого ми знали досить умовно, здавалось малоймовірним, вирішили проблему ночівлі нетривіально – зловили таксі, розгорнули перед водієм карту і … тицьнули пальцем в чигирі у центрі міста, де ночували дві доби тому… Водій декілька раз перепитував нас з неприхованим здивуванням, куди ми хочемо – напевно, далеко не кожен мандрівник такий маршрут містом вибирає. Але вибору у нього не було – повіз нас центральними проспектами й площами нічного Улан-Батору…

Намет поставили уже в відомому місці й, активно сміючись зі своєї беззалаберності, повкладались спати. Поїздка до Хархоріну почалась і закінчилась в одних і тих же чигірях. І до цього часу ми,окрім величезної статуї Чінгізхана десь на схід від столиці вже хочемо національний парк Терейлж (наслухались про нього від росіян) та встановити ІГО на батьківщині цього самого Чінгісхана! Чітко на День Незалежності України! Ну от, колись вони нам були встановили іго (про те усі підручники історії пишуть), а тепер ми відновим справедливість і встановимо його  ж їм...

Далі буде.

Продовження читати тут